Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха
Коли музиканти закінчили грати, Максим тихо мовив Ірині: «Лишайся тут» і попросив їх повторити «Маленьку квітку» Сіднея Беше.
Тепер, крім них, у залі ніхто не танцював. Дружина поклала голову чоловікові на плече, намагаючись пригадати, коли вони ось так повільно кружляли останній раз. Але замість цього з голови не виходила недавня «солодка парочка».
— Дивні вони якісь, — сказала Ірина.
— Хто? — не зрозумів Максим, але тут же здогадався: — А-а, ці… Чого тут дивного — звичайні підгулялі крутелики.
— Для кого вони цю виставу влаштували, ніяк у толк не візьму… Чи ми так схожі збоку на двох лохів, яких отак легко розвести?
— Поки що нас із тобою ні на чому не розвели, — цілком справедливо відзначив Бойко. — Навпаки, он уже офіціант нам пляшку на стіл поставив. Не хочу загосрювати на цьому увагу… Але знаєш, скільки вона коштує, тим більше — тут?
— Їм для чогось потрібі були глядачі! — вперто вела своє Ірина, навіть танцювати припинила, і тепер вони стояли і дивилися один на одного під музику. — Цими глядачами стали саме ми. Може, — вона раптом озирнулася в бік їхнього столика, — вони так ненав'язливо підсунули нам отруєне вино?
— Ти серйозно?
— А як же! Слухай, раптом ці бандити, ну, з Полтавщини, тебе в такий спосіб дістати хочуть? І мене заодно?
— Не мели дурні…
— Не дурня! — тепер Ірина налаштувала себе досить серйозно. — Я не питиму того вина. І тобі не раджу. Взагалі… Не подобаються мені чимось ті двоє коміків. Наче в кіно… Як Пьєр Рішар і Депардьє.
— Ну, припустімо, Депардьє не комік, а друг президента нашої держави. В президента нашої держави не може бути друзів-коміків…
— Тоді як Нікулін, Віцин і Моргунов!
— Наших Саші і Артема було двоє…
— Ну тебе, з тобою не цікаво! — Ірина напівжартома легенько відштовхнула чоловіка від себе. — Як клоуни Бім та Бом, годиться?
— Приймається! Ми танцюємо чи йдемо?
Музика тим часом закінчилася, і в подружжя Бойків не лишилося вибору. Підвівши дружину під руку до столика, Максим блазнювато вклонився.
— У нас на шкільних танцях такий був порядок: звідки взяв дєвушку, туди її назад і постав.
— Зовсім не уявляю тебе на таких танцях, — Ірина роззирнулася і Максим навіть у напівтемряві залу помітив — вона раптом стривожилася.
— Що сталося? — запитав швидко.
— Нічого… Бачиш?
— Що — «бачиш»?
— Вірніше — не бачиш?
— Бачиш, не бачиш… Кого?
— Наших Біма з Бомом. Вони так і не повернулися сюди.
Мимоволі Максим теж глянув у різні боки. Справді, Саші з Артемом у залі не помічался.
— То й що? Пішли люди по своїх справах… Побавилися в невідомі нам ігри — і пішли. Може…
Та він не договорив. Бо враз перехопив погляд Ірини. А та, в свою чергу, дивилася на стильно одягнутого чоловіка біля барної стійки. Той так само не зводив із неї очей, явно помітив, що жінка вловила його погляд і тепер дивиться на нього, і зовсім не приховував своєї зацікавленості.
Навпаки: щойно на нього звернув увагу Бойко, стильний відклеївся від стійки і рішуче перетнув зал, прямуючи просто до них.
— Добрий вам вечір. Вибачте, що порушую ваш тет-а-тет.
У незнайомця виявився на диво приємний голос, хоча Ірині здалося — в разі чого цим приємним голосом незнайомець може віддати жорсткі накази і не дуже приємні розпорядження.
— Нічого, — підтримав розмову Максим. — Ви за цей вечір не перший.
— В смислі — не перший? — трошки загальмував стильний.
— Це я так, думки уголос. Присядьте, — запросив вин, сідаючи сам і подаючи приклад дружині. — Що привело вас до нашого скромного столика?
Іра і стильний незнайомець присіли за столик одночасно.
— Почну відразу, не буду довго крутити, — промовив гість. — Моє прізвище Комаровський.
— Дуже приємно. А моє — Бойко, — в тон йому відповів Максим.
— І все? — стильний не приховував подиву.
— Чому все? Звати мене Максимом, це — Ірина, моя дружина. А що ще вас цікавить?
— Мабуть, ви не зовсім розумієте. Це моя провина, я не назвав свого імені. Артур Комаровський…
Почувши це, Ірина не стрималася — зойкнула і закрила рота долонею. Вже від самого прізвища їй стало трошки млосно, хоча вона була свідома того, що Комаровський — досить поширене прізвище. Он однокурсник у неї був Комаровській. В їхній школі вчилося аж два Комаровських, причому родичами вони не були. Але Артур Комаровський лише один. І усвідомивши це в повній мірі, Ірина знову не стримала зойку.
— Ти чого? — здивовано глянв на дружину Максим.
— Усе нормально, — жестом заспокоїв його новий знайомий. — Жінки, які читають жіночі глянцеві журнали, дуже швидко розуміють ситуацію.
Максим мусив визнати — його жінка справді регулярно і уважно читала жіночі глянцеві журнали. Кількома з них наіть кидалася в нього не далі як учора ввечері.
— Яку ситуацію? — все ж таки вирішив точнити він.
— Макс, — прошепотіла Ірина. — Макс, це той самий Артур Комаровський.
— Який «той самий»? — з боку було помітно, як у Бойка поступово уривався терпець. — Я, правда, чогось не розумію.
Комаровський зітхнув, у в цьому зітхання було втілення всієї світової скорботи: мовляв, є ж іще на світі такі бевзі, котрим його ім'я та прізвище нічого не говорять.
— Студія «Комар», — терпляче пояснив він — Ні з чим не переплутаєш — дуже просто.
— Агенція фотомоделей, Макс! — вигукнула Іра. — Я тобі вдома покажу купу журналів, де є їхні фотосесії! Це ж кузня зірок фешн-бізнесу! Ви, правда, той самий?
Хоча журналіст Бойко і розумів значення цих словосполучень, глибинна сутність їх для нього лишался загадкою. Яку, між іншим, Максим і не збирався найближчим часом розгадувати. Але якщо воно так діє на жінок…
— Не просто той самий — я той, хто вам потрібен! — заявив між тим Комаровський. — Ви, Ірино, я так розумію, знаєте мої роботи…
Їхня розмова почала набувати надто вже довірливого характеру. Хоча ще кілька хвилин тому жінка підзрювала двох випадкових знайомих у спробі фізичного усунення її чоловіка.
— Е, що відбувається? — підніс голос Максим.
Ірина відмахнулася від нього, наче від набридливої мухи.
— Мені дуже подобається «Віднесені вітром» і «Королева Марго»! Які потрясні там плаття! — вона повернулася до Бойка всім корпусом: — Макс, агенція «Комар» робить фотосесії на теми відомих класичних романів та фільмів! Ну, я ж тобі показувала!
— Ага, було щось таке, — невпевнено відповів той. — Я ж не по таких речах…
Від Ірини не сховався винуватий погляд, який її не просунутий у жіночих глянцево-журнальних справах чоловік кинув на Комаровського.
— Та ясно,
