Язиката Хвеська - Андрій Анатолійович Кокотюха
… Ось Оксана біля автобусу востаннє палко цілує Марселя в губи…
… Ось Рикалов пхає в салон автобуса плетений кошик, із якого визирають горлечка від пляшок шампанського, горілки й коньяку….
… Ось Марсель спить і мило посміхається уві сні, плямкаючи губами…
… Ось кожен із приятелів, перед тим, як теж закуняти, бере свою частку зароблених доларів і ховає подалі від сторонніх очей…
Але тепер не алкоголь заважав Максимові сприймати реальність як цілісну картину: мозок працював шалено, коліщатка крутилися, Бойко запустив його на всю потужність, шукаючи виходу.
Вихід знайшовся рано, коли Бойко, дочекавшись, поки Ірина щезне на роботу, аби уникнути зайвих розборок на тему: «Скільки можна пити, мудак?», виповз із стогоном з ліжка, потеліпав до ванної кімнати, постояв під душем, зварив собі кави і вмостився перед телевізором, від нічого робити перемикаючи канали.
На вісімнадцятій хвилині подібних страждань Максим натрапив на той самий американський серіал, від перегляду якого не далі як тиждень тому відірвав малоприємний візит бійців міліцейського спецпідрозділу. Він уже хотів клацнути далі, але раптом щось у сюжеті привернуло його увагу.
Чергові терористи викрали людину і вимагають за неї викуп.
Додивившись до кінця, Максим випив ще кави, остаточно прочистивши собі мізки, а після того набрав номер Колі Зубка.
— Слухай і не перебивай, старичок, — промовив він, боячись, як би проста до геніальності ідея не вилетіла з голови. — Ідея ось яка…
На тому боці дроту Коля Зубок, вислухавши приятеля, перелякався ще більше, ніж учора пізно ввечері в ресторані: адже тепер йому доводиться розрулювати все самому. І хоча, за великим рахунком, усе це було справедливо — сам закрутив, сам і розкручуй, — все ж таки Зубок перепитав, аби точніше зрозуміти хід своїй подальших дій:
— Ану, повтори ще разок…
— Повтори, що ти сказав, — глухим голосом не попросив — звелів Антон Рикалов.
У кабінеті міського голови вони зачинилися втрьох: сам Чортів, Рикалов і Зубок. У останнього зуб на зуб не попадав від неприхованого страху — кожен із цих двох міг одним рухом руки стерти його, редактора газети «Наше життя», на пральний порошок.
Але Бойко подарував йому хоча б маленьку надію врятуватися, тому Зубок повторив, затинаючись:
— Ну, значить, Марселя Вашингтона викрали невідомі. Вимагають викуп. Наказали не дзвонити в міліцію, в жодному разі не повідомляти американське посольство. Попросили тільки прямий контакт із його батьком… американським… Ну, наче все…
— Звідки інформація? — спитав Рикалов.
По суті, Микола повторював усе по третьому колу персонально для нього. Спочатку він усе розповів Чортіву, той негайно викликав до себе в кабінет ділового партнера, і коли Рикалов примчав, Зубок виклав йому все.
— Максим… той журналіст, що з нами приїздив… Він Марселя до себе ночувати забрав, бо не хотів у такому стані самого пускати… Вчора ж усі хороші такі поїхали…
— У нього охорони не було? — недовірливо запитав Рикалов. — Син мільйонера — без охорони?
— Не знаю… Він же сюди без охорони приїхав… У приватних справах, інакше б тато відстежив, знаєте, як вони там своїм синкам руки в'яжуть, пересуватися вільно не дають…
— Скільки вимагають? — у Рикалова прокинувся професійний рекетирський інтерес.
— Не знаю я… Мені Макс дзвонив із автомата, каже — з домашнього та мобільного боїться, можуть слухати. І говорив коротко.
— Як Марселя викрали? Як узагалі все це сталося? — не вгавав Чортів. — Що там у них у Києві взагалі робиться?
— Та не знаю я! — у щирості Зубка не виникало жодних сумнівів, і обоє, мер і бандит, це бачили.
— Добре…, — промовив Рикалов. — Нічого доброго, але… Чому Бойко твій саме тобі подзвонив?
— Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений…
Чортів грюкнув кулаком по столу.
— Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! — він знову грюкнув. — Або хоча б сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав!
— Ми б так само вирішили проблему. З транспортом, з охороною. І що тепер? — він глянув на мера.
— Що тепер? — запитав Чортів у Зубка.
— Не знаю, — чесно відповів той.
— Ти нічого не знаєш! — безнадійно махнув рукою Рикалов. — Значить, так: я спробую свої київські зв'язки підняти. Хоча, якщо від серйозних людей була команда нікого не підключати…
— Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? — мовив Чортів. — Не будуть же Марсельку різати на шматки… Для чого серйозним людям міжнародний скандал, тим більше — з Америкою. І бабла багато не запросять. Думаю, розуміють — краще трошки, зате надійно…
Рикалов подивися на мера — і той відразу замовк. Тепер дві пари очей дивилися на Колю Зубка.
— Не затримую, — сухо сказав міський голова тоном бригадира передової тракторної бригади.
Коли Зубок швидко вийшов з кабінету, щільно причинивши за собою двері, Чортів побарабанив по столу товстими пальцями, замислено і одночасно — з надією глянув на співбесідника.
— Ми можемо щось зробити?
— Для кого? Для негра, якого вкрали якісь київські відморозки, чи для тебе — ти ж, типу, зятя втратив…
— Якщо ми з тобою, дядьку, витягнемо сина американського мільйонера з задниці чи де він там сидить, він, а заодно — і татусик його, будуть нам із тобою зобов'язані, хіба не так? — Рикалов кивнув на знак згоди. — Значить, на моїй Оксані цей Марсель одружиться автоматично. Ну і твою меншу вже якось прилаштуємо. Коротше, візьмемо Америку і нагнемо її, хіба не так?
Антон Рикалов кивнув, витягнув із кишені мобільник.
— Це сталося не на нашій з тобою території, Івановичу, — з жалем промовив він. — Ось де головний головняк. Але спробую щось вирішити. Свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…
7
Максимові Бойку того вечора довелося слухати занудні нотації дружини.
Повернувшись із роботи, вона побачила чоловіка вдома, у спортивних штанях і капцях на босу ногу, в кріслі перед телевізором. Між кріслом і телевізором стояв скляний журнальний столик, на столику — почата пляшка коньяку і чарка. Поруч, просто на столику, лежала купка апельсинових шкірок — Бойко ласував цитрусовими під «Закарпатський».
Якби він учора не приперся глупої ночі на рогах, Ірина Бойко ще б промовчала. Якби сам на сам із пляшкою Бойко не сидів уже другу добу, вона б навіть запитала, що святкуємо і приєдналася. У тому, що чоловік тепер святкує, а не переповнений скорботою, було видно із його розслабленої та абсолютно задоволеної пики.
Саме ця пика і вивела Ірину Бойко з себе: скинувши туфлю, вона прицілилася і метнула нею, цілячись
