Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Та Королева Арвен мовила:
— Я ж обдарую тебе інакше. Я, донька Ельронда. Проте я не поїду з батьком тепер, коли він відбуває до Гаваней, адже повторила вибір Лутієн, обравши те, що й вона: долю водночас гірку та солодку. Тож ти поїдеш замість мене, Персненосцю, — коли настане час і якщо ти сам цього захочеш. Якщо твої рани допікатимуть тобі, а спогад про колишній тягар стане гнітючим, тоді ти зможеш відплисти на Захід, аж доки й усі твої рани, й утома зціляться. А до тієї пори на згадку про Ельфійського Самоцвіта і Вечорову Зорю, з котрими переплелося твоє життя, носи оце!
І вона зняла білу коштовність, схожу на зірку, що висіла на ланцюжку в неї на грудях, і надягнула її на шию Фродо.
— Коли тебе тривожитиме спогад про страх і темряву, — сказала вона, — це тебе розрадить.
За три дні, як і сказав Король, до Міста приїхав Еомер Роганський, а з ним еоред добірних лицарів Марки. Його радо зустріли, і, коли всі сіли до столу в Меретронді, Великій Бенкетній Залі, він помітив красу володарок, котрих щойно побачив, і сповнився подивом. Тому, перш ніж піти спочивати, послав по ґнома Ґімлі й сказав йому:
— Ґімлі, Ґлоїнів сину, чи готова твоя сокира?
— Ні, володарю, — відповів Ґімлі, — та я можу миттю це виправити, якщо є потреба.
— Вирішувати — тобі, — мовив Еомер. — Коли пригадуєш, нас іще досі розділяють мої непоштиві слова про Володарку Золотого Лісу. А нині я на власні очі побачив її.
— Ну, добродію, — відказав Ґімлі на те, — і що ж ти тепер скажеш?
— На жаль, — мовив Еомер, — я не можу визнати, що вона найвродливіша серед живих.
— Тоді мені доведеться-таки піти по свою сокиру, — відповів Ґімлі.
— Тільки спершу вислухай моє виправдання. Якби вона була в іншому товаристві, я сказав би все, що ти хочеш почути. Проте зараз на перше місце я поставлю Королеву Арвен і від свого імені готовий стати до бою з кожним, хто мені заперечить. Чи йти мені по меча?
Тоді Ґімлі низько вклонився.
— Ні, добродію, я вибачаю тобі, — сказав він. — Ти обрав Вечір, а моя любов належить Ранкові. І серце моє підказує, що невдовзі він відійде навіки.
Нарешті настав день від’їзду: численний і прекрасний загін приготувався вирушати з Міста на північ. І от королі Ґондору та Рогану пішли до Святилищ, і винесли звідти на Золотих Ношах Короля Теодена, і пройшли через Місто в мовчанні. Потому поклали ноші на велику колісницю, яку оточили Вершники Рогану і перед якою несли його стяг: Мері, колишній Теоденів зброєносець, їхав у колісниці, наглядаючи за королівською зброєю.
Інші члени Загону виступали на своїх жеребцях відповідно до власного становища: Фродо та Семвайз їхали біля Араґорна; Ґандальф сидів на Тіньогриві; Піпін — із лицарями Ґондору; Леґолас і Ґімлі, як завжди, — разом на Ароді.
У тій кавалькаді були також Королева Арвен і Келеборн та Ґаладріель із їхнім народом, і Ельронд зі синами, і принци Дол-Амрота й Ітілієну, і багато капітанів та лицарів. Ніколи ще жодного короля Марки не супроводжував у дорозі такий пишний почет, як Теодена, Тенґелового сина, коли той повертався додому.
Неквапно і спокійно проїхали вони Анорієном, і дісталися до Сірого Лісу попід Амон-Діном, і почули там гуркіт барабанів серед пагорбів, хоча ніде не було видно жодної живої душі. Тоді Араґорн наказав сурмити в сурми, і герольди проголосили:
— Узріть! Їде Король Елессар! Ліс Друадан він дарує Ґâн-бурі-Ґâну та його народу віднині й навіки, і відтепер ніхто не ввійде до цього лісу без їхнього дозволу!
Барабани загриміли ще гучніше, а потім стихли.
Минуло п’ятнадцять днів подорожі, й невдовзі колісниця Короля Теодена здолала зелені роганські луки та прибула до Едораса, де всі мандрівники перепочили. Золоті Хороми були прикрашені чудовими гобеленами й осяяні світлом, і там відбувся найпишніший бенкет із часу їхньої побудови. А через три дні люди Марки приготувалися до поховання Теодена. Його поклали в камінний склеп разом зі зброєю та багатьма іншими чудовими речами, якими він володів, а згори насипали великий курган, укритий дерном, і травами, і білим цвітом вікоспомину. І тепер на східному боці Курганного поля було вже вісім могильників.
Потому Вершники з Королівського Дому на білих конях їздили довкруж кургану, співаючи пісню про Теодена, Тенґелового сина, яку склав його менестрель Ґлеовайн — той, котрий опісля не створив уже жодної пісні. Повільний спів Вершників зворушив серця навіть тих, хто не знав мови рогіримів, однак слова тієї пісні повернули світло очам народу Марки, коли вони знову почули звіддаля грім підків Півночі й Еорлів голос, що лунав гучніше, ніж ревище битви на Келебрантській луці: історія королів розгорталась, і Гельмів ріг дзвенів у горах, доки насунулася Темрява, й піднявся Король Теоден, і проїхав крізь Тінь до вогню, і помер, уславлений, щойно Сонце, яке повернулось усупереч безнадії, зблиснуло вранці над Міндоллуїном.
Із вагань, зі смеркань, ще до сходу сонця
з піснею він поспішав — меч із піхов вийняв.
Збурив він надію й в надії згинув;
понад смерть, понад смерк і судьбу він злинув,
із життя, з забуття — в слави вічне укриття.
Мері стояв біля підніжжя зеленого кургану і плакав, а коли пісня скінчилася, підвівся і вигукнув:
— Теодене Королю, Теодене Королю! Прощавай! Недовгий час ти був мені замість батька. Прощавай!
Коли похорон відбувся й ущухли жіночі ридання, і Теодена нарешті залишили самого спочивати в кургані, народ зібрався в Золотих Хоромах на тризну і відкинув скорботу, бо Теоден дожив до сивих літ і помер із честю, як найвеличніші його праотці. Коли настав час, за звичаєм Марки, випити на спомин про королів, наперед вийшла Еовин, Володарка
