Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

— Слова прадавньої мови вивільняють енергію, приховану в тілі, і активують закляття, — завчено й монотонно пробелькотів Ерагон.

— Правильно, — примружився вчитель, — А ти часом не замислювався над тим, що деякі звуки також можуть контролювати цю, енергію? — До того ж навіть тоді, коли їх відтворить будь-яка істота або й неживий предмет. Хіба це не дивно?

— Справді, Майстре, — розгубився юнак. — І це зовсім не дивно, оскільки ми не дивуємося з того, як виростає в небі місяць, або з того, як змінюються пори року чи птахи відлітають до вирію.

— Авжеж, — кивнув Оромис. — Але як звукові це вдається? Хіба можуть певні його модуляції вплинути на енергію?

— Але ж впливають!

— Зрозумій, — нарешті пояснив ельф, — звуки не мають контролю над магією. Слова, сказаного прадавньою мовою, замало. Важить те, як ти його осмислив. Хоча зазвичай закляття промовляють уголос, аби сторонні думки не послабляли його дію.

Те, що Ерагон почув, неабияк його приголомшило. Він згадав випадок, коли ледь не загинув у водоспаді на озері Коста-мерна, не змігши скористатися магією під водою. «Якби я знав про це раніше, то міг би врятуватись», — подумав юнак і знову спитав:

— Якщо звуки не впливають на магію, то чого ж тоді звичайні думки мають таку силу?

— Чого? — посміхнувся Оромис. — Не забувай, що ми не виробляємо магію, вона існує сама по собі, без наших заклять. Згадай хоча б сяйво на болотах побіля Аргусу, криницю мрій у печерах Мані, що в горах Беор, або ж сяючий кристал на Еоамі. Природна магія, щоб ти знав, дуже підступна, непередбачувана й сильніша за ту, яку ми викликаємо.

Ельф на хвильку замислився й вів далі:

— Від початку магія була саме такою. Щоб використовувати її, чаклуни мусили відчути її власним розумом, маючи не лише бажання оволодіти нею, але й певне вміння. Не володіючи прадавньою мовою, багато хто з них вивільняв тільки лихі сили. Із часом чаклуни зрозуміли, що вживання їхньої рідної мови лише впорядковує думки, хоч і не убезпечує від помилок. Але те, що сталося через них пізніше, знищило майже все живе на землі. Ми знаємо про цю подію зі стародавніх літописів. У них ішлося про могутніший за ельфів Сірий Народ, який змінив природу магії, зробивши так, що його мова, давня й майже незнана, могла впливати на закляття. Це справді нейтралізувало магію, і якби ти, скажімо, хотів спалити цю хатину, але дивився б на мене, то горіла б усе одно хатина, а не я, твій учитель. Також вони наділили магію унікальними можливостями, завдяки яким почали викривати брехунів та дізнаватися щиру правду. Як вони цього досягнули, ніхто не знає, оскільки про подальшу долю Сірого Народу в рукописах не згадується. Він зник, залишивши тільки темну пам'ять про себе.

— То що, — спитав Ерагон, перебуваючи в справжньому захваті, — ми ще й досі можемо користуватися магією без знання прадавньої мови?

— А як же тоді Сапфіра дихає вогнем? — поцікавився Оромис. — Адже вона нічого не каже, хіба не так? І нічого не казала тоді, коли обернула могилу Брома на діамантовий склеп, і тоді, коли благословила дитину в Фартхен Дурі. Розум драконів узагалі посутньо відрізняється від нашого, їм не потрібен захист від магії. Свідомо вони не користуються нею, вийнятком є хіба ті моменти, коли вони дмухають вогнем. Проте якщо в них уже є дар, то їхню силу ні з чим не порівняти! Але чого ти збентежився, Ерагоне?

— А що все це означає в моєму випадку, Майстре? — рішуче спитав юнак.

— Це означає, — пояснив учитель, — що ти й далі вчитимеш прадавню мову, бо досягнеш із нею кращих результатів, інакше наука магії буде для тебе заскладна. А ще, скажімо, коли ти потрапиш у полон і тобі заткають рота, ти все одно зможеш звільнитися, як це зробив Ванір. І, врешті-решт, це дозволяє накласти закляття, коли тебе задурили, а ти не можеш його згадати. Але стережися спокуси скористатися цими силами, юначе! Навіть наймудріші з нас не наважуються жартувати з ними, бо можуть загинути.

* * *

Наступного ранку Ерагон продовжив вправлятися на мечах разом із Ваніром, але більше не втрачав самовладання, хай там як з нього знущався молодий ельф. До того ж, юнак не хотів марнувати енергію на суперечки, бо спина боліла дедалі частіше, доводячи його аж до сказу. Виснажливі напади хвороби знесилювали, й елементарні побутові вправи ставали для Ерагона такими складними, що дуже часто він падав на землю й корчився від болю. Напади, які траплялися по кілька разів за день, примушували його рухатись навіть під час Римгару.

Поволі юнак узагалі змарнів. Човгаючи ногами, він пересувався майже навпомацки, економлячи сили на кожному русі. Перегодом йому стало важко зосередитись на Оромисових уроках, у пам'яті з'явилися чорні діри, і він не міг згадати, що відбувалося вчора. У вільний час він брав у Орика кільце-мозаїку, аби відволіктися й не думати про свою поразку. Коли Сапфіра була поруч, то просила, щоб він пересувався верхи на ній, витрачаючи якомога менше сил.

Одного ранку, всідаючись на дракона, юнак сумно пожартував про нову можливу назву своєї хвороби.

— І що ж то за назва? — весело поцікавилась Сапфіра, відволікаючи його розмовою від тяжких думок.

— Забуття, — хрипло мовив Ерагон. — Коли тебе проймає біль, то вже нічого не хочеться. Немає ані думок, ані бажань, ані будь-яких емоцій. Ти хочеш тільки позбавитись болю. А якщо він не минає, то саме Забуття рятує нас від нього, обертаючи на зацьковану істоту з єдиним бажанням: утекти.

— Так, непогана назва, — обережно погодився дракон.

— Ні, ти не розумієш! — закричав юнак. — Я розвалююсь на частини, Сапфіро! Я немов кінь, на якому зорали геть усю землю цієї країни! Тримай мене, благаю, інакше одного дня я зникну, забувши себе самого…

— Я ніколи тебе не покину, — відповіла Сапфіра.

Невдовзі Ерагона спіткали два нові напади — під час бою з Ваніром, і ще два — під час Римгару. Коли він нарешті випростався, лежачи на землі й кривлячись від болю, Оромис сказав:

— Знову, Ерагоне, ти мусиш попрацювати над рівновагою.

— Ні, — прохрипів той, намагаючись угамувати тремтіння.

— Що? — не зрозумів учитель.

— Ні, не можу!

— Ну ж бо, Ерагоне, підводься й спробуй іще раз.

— Ні! —