Свято Червоної Косинки - Тетяна Гуркало
Зв’язували Дарку старанно, але обережно, не забувши розпитувати чи ніде не давить і чи не натирає. Заносили в закритий екіпаж взагалі на руках як ту дорогоцінну вазу в людський зріст. Самій їй туди заходити, та ще й незв’язаній було не можна. Бо хтось точно спостерігав. Ненав’язливо так, але загадковий лікар найманців те якось відчув.
Потім вони їхали і Дарку розважали розповіддю про одну дивачку, котра саму себе продала в наложниці якомусь багатію, а потім стала його дружиною і залякала до заїкання. Теж була ніжна діва з каплею орчанської крові. А почалося все буденно, той нещасний обляпав їй нову сукню багнюкою. Дуже вже поспішав сердешний і не оминав калюжі. Попутно на Дарці ослабили мотузки, які були зв’язані дуже хитрими вузлами. А в кінці поїздки допомогли напитися протиотрути. Дівчина при цьому ледь не вдавилася. Надто вже зосереджений і зляканий вигляд був у нещасноного рудого хлопця, котрому випало її поїти по жеребу. Мабуть боявся за свою тільки-но залічену щелепу.
Привезли її, як не дивно, до звичайного будинку. Навіть не дуже великого. Знаходився він десь на краю міста. Навкруги нього розрісся досить великий сад, а може навіть парк, Дарка не приглядалася, вона прислухалася до себе, силячись знайти щось, що там з’явилося завдяки протиотруті. Нічого не знаходила. Але можливо то лише здавалося, що нічого не помінялося.
Будинок, мабуть, колись був частиною села, до якого доросло місло. Власники в нього були заможні, шматки землі викупили заздалегідь і змогли навіть опинившись у місті забезпечити собі затишок. Як в цей будинок занесло темних ельфів втікачів, вона уявляла слабко. Може власника спокусили божественними подарунками? Чи він теж примудрився щось завинити не тому, кому треба? Або все банально, статок промотали, будинок продати неможна по заповіту якогось предка, а тут комусь затишний дім знадобився і платять за прихисток дорогоцінним камінням. Чому б не поступитися? Про те, що будинок може хтось сторонній винайняти предок навряд подумав.
В будинок Дарку заносили, причому, заїхали вглиб саду, а потім поперли до підохрілих дверцят, до яких вело три сходини вниз. Наскільки ці дверцята підозрілі (в них ледь протиснувся орк, а Дарку проносили як шафу, тримаючи за ноги і за плечі і їй доводилося стримуватися, щоб не засміятися) дівчина зрозуміла, коли за ними виявився не коридор. Там навіть кухні не було, чи напівпідвалу. Там були іще сходи вниз. Доволі багато сходів. Крутих, нерівних і на вигляд старіших за будинок.
— Мабуть вистроїли на фундаменті, який залишився від чогось більшого. Те, що не знадобилося для будівництва, засипали землею і засадили деревами, квітами. Клумби тут місцями занадто великі і підозрілої форми, — тихо пояснив лікар, мабуть вловивши Дарчин подив.
Дівчина тихо хмикнула. По легенді їй погрожували зарізати, якщо заговорить, або закричить, а потім заткнути кляпом (ага, зарізану насмерть), так що вона мовчала. Бо, по тій же легенді, страшно злякалася вигляду довгого, не надто гострого ножа. Їй його навіть показали заради спостерігача.
В цілому, все було складно і нелогічно, бо навіщо перемотувати дівчину мотузками, як ту ковбасу, якщо вона вигляду ножів боїться так, що навіть заговорити не може? Але замовнику так хотілося і найманці не сперечалися. На цього замовника їм було навіть не начхати, цьому вони хотіли зробити щось погане. Бо спосіб його найму не сподобався. І те, що гільдія вирішила — орком-боржником в будь-якому випадку можна пожертвувати.
Сходи були довгі. І чим глибше, тим більш дивні. Сходинки ставали то вузенькі і високі, то навпаки широкі і низькі. Мабуть ті, хто їх зробили, мріяли про те, щоб на них повбивалося якомога більше людей. Ну, або не людей. Мало хто тут жив в стародавні часи. Потім стало волого і в носі у Дарки засвербіло. А потім почало смердіти пліснявою, стіни з обох боків сходів стали чорними і вологими на вигляд, наближатися до них не хотілося. Сходини хоча і були вже рівніші, але це тут же компенсувалося слизькістю. І коли вони нарешті закінчилися, не одна Дарка голосно, з полегшенням видихнула.
В кінці сходів було досить світло, завдяки магічним світильникам, розвішаним під стелею і найманець-лікар тут же погасив свої вогники. А іще безлюдно, безельфно і взагалі пусто. Дарка впіймала себе на тому, що тихо радіє, що хоча б під ногами не хлюпає. З другого боку, це могла бути ілюзія, про що забувати було не слід.
— Три кроки вперед і замріть, — пролунав голос із пустоти.
Найманці перезирнулися, вистроїлися в шеренгу і зробили три потрібні кроки. Дарку на руках ніс орк. Завмерши, вони постояли досить довго, а потім приміщення, де всі опинилися, взяло і помінялося. Стало ще більшим, але не пустим. То тут, то там в ньому були колони. Під ногами з’явилися плити з темного граніту. А ближче до центру, посеред пустого простору, стояла дивна компанія. Дивна вже тим, що нап’ялила одинакові коричневі вовняні плащі до п’ят і з каптурами, Дарка такі тільки на історичних картинах бачила, з моди вони вийшли років чотириста тому і повертатися не поспішали. А тут на тобі, купа любителів історичного одягу.
— Чудово-чудово, — сказав один з любителів і загадково помахав рукою.
Серед інших любителів почалася загадкова штовханина, яка закінчилася досить швидко тим, що виштовхали одного з них і заспокоїлися. Дарці навіть здалося, що це так вони його посеред себе шукали. А то спробуй відразу здогадайся хто там під плащем і каптуром ховається. Цікаво, як вони при цьому найголовнішого впізнають? На ньому є якась позначка?
Виштовханий щось пробурмотів, швиденько підбіг до новоприбулих і, не встигла Дарка зосередитися на ньому, взяв і чимось уколов.
— Усе, — хрипко каркнув. — Десь через дві хвилини подіє. Можна починати малюнок.
— Щоб ви всі повиздихали, — душевно побажала Дарка. Бо промовчати було б якось недоречно і мабуть підозріло.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
