Вдова узурпатора - Аліна Миколаївна Болото

«Манекен» не поспішаючи обігнув Діма Фута, витягнув граблеподібні руки й мовчки схопив за горло Афараса. Емі із пронизливим котячим криком вислизнув з обіймів Клюса, вдарився об ґрати водостоку й притьмом кинувся бігти. Афарас ледь не впустив Клюса, продовжуючи втримувати його однією рукою, другою він спробував звільнити горло. Підоспілий Дім щосили вдарив незнайомця стволом автомата по голові. Почувся тріск, наче переломили суху дошку, «манекен» відпустив Афараса, відступив назад і впав на Діма. Сліпучий спалах змусив мене замружитися, пролунав вибух.

Мене відкинуло до стіни багажного відділення, усипало скалками шибки, Клюс опинився на самій середині клумби, Афараса вдарило об ліхтарний стовп. У мене занило серце: Дім Фут нерухомо лежав посередині тротуару, розкинувши руки й накривши автомат полами плаща. Незнайомець скорчився на ґратах водостоку, з-під збитого капелюха курився білястий димок.

Свисток чергового зайшовся істеричною треллю. Навколо металися якісь люди, хтось кликав поліцію, хтось викрикував погрози. Здійнявшись на ноги, я кинулась до брата. Клюс стояв на колінах у заростях зім’ятих астр, і лице його виражало дивну суміш жаху й захвату.

— Оце бабахнуло, — сказав він і раптом заплакав голосно й гірко, розтираючи сльози брудним кулачком.

Я міцно пригорнула братика до себе, замурмотіла слова розради, хоча в самої теж в очах защипало, а в скронях застукав пульсуючий біль. Хтось важко опустився поруч: Афарас ошелешено трусив головою, не перестаючи триматися за горло. На чолі багровіло свіже садно. Клюс на мить відірвався від моєї накидки, глянув з-під лоба на янвайця й знову зарився обличчям в мокре сукно. Ламасе, клянуся, ніколи в житті мені не було так погано, як серед цих огидних квітів на цих мерзенних клумбах у прекапосному містечку Амадані! Мені здалося раптом, що всі наші старання даремні, виходу немає й чи не простіше відразу в цьому зізнатися…

Із вереском гальм підлетіли два поліцейські «жуки», із них почали вискакувати затягнуті в поліцейську форму люди. Пара метких молодчиків відразу скрутила руки Афарасу, ще троє досить безцеремонно заштовхали в машину нас із Клюсом. У мені прокинулась фамільна гордість.

— Ви за це відповісте! — пообіцяла я довготелесому лейтенантові, що відібрав наші пістолети. — Мені вас шкода, пане!

«Пан» скривився так, немов надкусив лимон, а Клюс висякався в батистову хусточку, витер рукавом залишки сліз і набув гордого вигляду.

Діма Фута відвезла карета «швидкої допомоги», тіло незнайомця відбуло в морг, а ми вирушили знайомитися з поліцейською дільницею.

У дільниці гидотно смерділо формаліном. Мені знайомий цей запах: так пахло на кафедрі анатомії в нашій державній гімназії з її плішивими, як жерці, викладачами. І комісар поліції теж нагадував викладача: товстенький, білошкірий, він ледь влазив у свій блакитний мундир зі срібними нашивками. Живіт загрозливо нависав над новеньким ременем.

— Ваші документи! — зажадав комісар.

— Ви забули сказати, будь ласка! — відрізала я, підсунула до себе стілець і сіла.

— І негайно зніміть з нього наручники! — Клюс тикнув пальцем на Афараса, який понуро стояв під стіною.

Комісар здивовано хмикнув, жирні щоки колихнулися.

— Чи не зволите, пані затримана, пред’явити документи? — досить хамським тоном вимовив він.

Я вийняла й ткнула йому під носа книжечку з державним гербом Анемора. Комісар відкрив.

«Естареді Діано Лу, — почав він уголос читати, — дочка короля Арнальдо Діано Лу, сестра нині правлячого монарха Клюссіді Діано Лу. Визнана гідною почесного диплома магістра образотворчих мистецтв при дворі Його Величності».

У цьому місці комісар перервав читання й подивився на мене з неприхованим здивуванням. Замість відповіді я простягнула другий паспорт.

«Клюссіді Діано Лу — монарх держави Анемор, верховний головнокомандуючий збройними силами Анемора, а також адмірал здвоєного флоту держави Анемор».

— Це я, — гордо сказав Клюс і випнув груди. Брови комісара поповзли на лисину, а наш недавній знайомий лейтенант мимоволі клацнув каблуками. — За арешт монарха дружньої держави матимете дипломатичні ускладнення!

Лисина комісара зволожилася, він витер її хусточкою й попросив лейтенанта принести гостям м’які стільці. Однак мій високопоставлений братик сідати відмовився.

— Зброю нашу поверніть! — вказав він на стільницю, де лежали два однакові пістолети й невеликий автомат. — І наручники зніміть з… охоронця.

«Охоронець» забув про окови.

— Так ось де я вас бачив! — вигукнув він. — На в’їзді!

На західній дорозі, що веде в Анемор, красується величезний щит з усміхненою фізіономією Клюса й моєю кривою посмішкою: «Ласкаво просимо в Анемор!» — говорить напис на щиті. Народ повинен знати своїх правителів в обличчя.

Лейтенант поспішно підсунув Клюсу пістолети. Одну «бакку» король засунув у кишеню, другу віддав мені, а автомат царственим жестом вручив Афарасу. Янваєць ніяк не міг отямитися. Автомат він взяв зовсім машинально, хвилин п’ять тримав у руках, а потім заштовхав за брючний ремінь і прикрив светром. Вигляд був досить страхітливий.

— Де ж супровід, Ваша Величносте? — поцікавився комісар, коли монархові піднесли склянку апельсинового соку.

На щастя, Клюс жадібно припав до гранованої склянки, і я встигла відповісти сама:

— Урочистий виїзд обходиться занадто дорого для скарбниці.

— Але я чув, в Анеморі почастішали замахи на державних діячів?

— Чим менше народу, тим менше уваги привертається. Двох надійних охоронців цілком вистачає. До речі, одна наша людина серйозно постраждала. Не підкажете, де