Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

— Двічі носив ти мене на собі, друже Ґвайгіре, — мовив Ґандальф. — Третя подорож буде найкраща, якщо на те твоя воля. Я не буду для тебе важчим тягарем, аніж тоді, коли ти ніс мене зі шпиля Зіракзіґілу, де догоріло моє давнє життя.

— Я понесу тебе, — відповів Ґвайгір, — куди захочеш, навіть якби ти був із каменю.

— Тоді летімо, і нехай за нами летять твій брат і ще кілька найпрудкіших твоїх васалів! Нам-бо потрібна швидкість: ми мусимо мчати швидше за будь-який вітер і випередити крила назґŷлів!

— Дує Північний Вітер, але ми переженемо його, — сказав Ґвайгір, і підняв Ґандальфа, і помчав на південь, а за ним полетіли Землеліт і Менельдор, молодий і меткий.

Вони вже залишили позаду Удŷн та Ґорґорот і побачили, що вся земля попід ними лежала в руїнах і у безладі, а попереду, вивергаючи вогонь, палахкотіла Судна Гора.

— Я радий, що ти тут зі мною, — сказав Фродо. — Тут, Семе, де всьому, що ми знали, настане кінець.

— Так, я з тобою, паночку, — відказав Сем, лагідно прикладаючи зранену руку Фродо до своїх грудей. — А ти — зі мною. І мандри завершено. Та, здолавши таку далеку путь, я ще не хочу здаватися. Певно, це не для мене... ти розумієш, про що я.

— Може, й ні, Семе, — сказав Фродо, — проте так воно вже є на світі. Надія колись помирає. І настає кінець. Нам залишилося почекати ще зовсім трішки. Ми забрели в саме осердя румовища та падіння, і звідси немає виходу.

— Ну, пане, ми могли би принаймні відійти якнайдалі від цього небезпечного місця, від Розколини Судьби, якщо її так називають. Хіба ж ні? Ходімо, пане Фродо, хоча б і стежкою вниз!

— Гаразд, Семе. Якщо ти хочеш, то я піду, — відказав Фродо. Й вони підвелись і почали поволі спускатися звивистим шляхом.

Але, щойно гобіти рушили до підніжжя Гори, яке страхітливо здригалося, Саммат-Наур виблював густий дим і пару, бічна частина конуса відкололась, і жахливі вогняні нутрощі викотилися назовні, посунувши повільним гуркітливим каскадом униз східним схилом Гори.

Фродо та Сем не могли йти далі. Останні зусилля їхнього духа й тіла швидко вичахали. Вони дісталися до невисокого пагорба з попелу, нагромадженого біля підніжжя Гори, проте звідти ходу вже не було. То був нетривкий острів серед вогненних мук Ородруїну. Довкола западалася земля, з глибоких ровів і ям бухали дим і сморід. Позаду гобітів билась у конвульсіях Гора: на її поверхні відкрилися величезні тріщини, і вогненні ріки мляво текли довгими схилами у бік гобітів. Невдовзі ці потоки поглинуть і їхній острів. А згори посипався гарячий попіл.

Отак гобіти і стояли, й Сем і далі тримав руку свого пана та гладив її. Потім зітхнув.

— У гарну ж історію ми з тобою втрапили, пане Фродо, чи не так? Хотів би я почути, як її розповідатимуть! Думаєш, хтось колись скаже: «А зараз я розповім вам історію про Фродо Дев’ятипалого та Перстень Судьби»? І всі замовкнуть, як ми, коли слухали в Рівендолі легенду про Берена Однорукого та Величну Коштовність? От би й цю історію послухати! І ще цікаво, як воно все буде після нас?

Говорячи так, аби до останнього не піддатися страху, Сем раз у раз дивився на північ — на північ, в осердя вітру, де далеке небо було чисте, бо раптовий холодний порив, що перейшов у буревій, розігнав темряву та пошматовані хмари.

І сталося так, що далекозорий Ґвайгір вгледів їх своїм гострим поглядом, коли, спустившись разом із потоком шаленого вітру, кружляв, наражаючи себе на смертельну небезпеку, в небесах. Він побачив дві маленькі темні постаті, котрі рука до руки сиротливо стояли на маленькому пагорбі, а світ під ними двигтів і западався, а вогненні ріки невпинно наближалися... Щойно орел помітив їх і кинувся вниз, як побачив, що ці постаті вже впали від виснаження, чи від випарів, чи від спеки, чи, остаточно прибиті відчаєм, — падають, аби сховати очі від смерті.

Вони лежали поряд, і Ґвайгір метнувся додолу, і полетіли за ним Землеліт і Менельдор Бистрий, і підхопили вони малих мандрівників, котрі, непритомні, вже не відали, яка їх спіткала доля, і понесли їх далеко від темряви та вогню.

Коли Сем прийшов до тями, то побачив, що лежить у м’якому ліжку, а над ним лагідно гойдається букове гілля, а між молодого листя мерехтить сонячне проміння, зеленкаве та золотисте. У повітрі витав солод кий змішаний запах.

Гобіт пригадав його: це був аромат Ітілієну. «А нехай мені! — подумав він. — Як же довго я спав?» Адже цей запах повернув його в той день, коли він розпалив своє маленьке багаття біля осяяної сонцем кручі, й на якусь мить усе інше зникло з його напівсонної пам’яті. Сем потягнувся і глибоко вдихнув.

— Ого, нічогенький мені наснився сон! — пробурмотів. — Як же радісно прокинутися!

Тоді сів і побачив, що поряд із ним лежить Фродо і спокійно собі спить, закинувши одну руку за голову, а другу поклавши на покривало. То була правиця, і на ній бракувало третього пальця.

І до Сема вмить повернулись усі спогади, й він скрикнув:

— То був не сон! Де ж це ми?

Позаду нього озвався ласкавий голос:

— На землі Ітілієн, під опікою Короля. І він чекає на вас.

Сказавши це, Ґандальф постав перед Семом, одягнений у біле, і борода його сяяла, ніби справжній сніг, у переливчастому сонячному світлі, що струменіло крізь листя.

— Ну, пане Семвайзе, як ви почуваєтеся? — запитав він.

Сем відкинувся на ліжко, широко розплющивши очі й розкривши рота, і на мить утратив дар мови від збентеження та радості. Нарешті зойкнув:

— Ґандальфе! Я ж думав, що ти помер! А потім думав, що і я помер. Невже всі прикрощі минулися, як сон? Що діється у цьому світі?

— Велика Тінь щезла навіки, — відповів Ґандальф, а тоді засміявся, і сміх його нагадував музику чи бриніння води в засушливому краю; слухаючи його, Сем раптом усвідомив, що не чув сміху — цього чистого втілення веселощів — уже безліч довгих днів.

Сміх залетів йому до вух луною всіх пережитих насолод. Але сам він зайшовся плачем. Однак згодом його