Відомство мертвих душ. Тіло без душі - Яна Паувел

— Це і я можу, — несподівано прозвучало з задньої парти.

Андрея мимоволі полегшено видихнула і, як і всі в аудиторії, повернулася на голос. Високий темноволосий хлопчина витягнув руку вперед і, зосередив погляд на її ручці.

— Астео міо, — коротко вимовив він, і ручка миттю вислизнула з її руки і плавно полетіла до хлопця.

Аудиторію заповнили смішки, але Андреї було байдуже. Закляття поклику першого рівня. Вона поняття не мала як це працює.

— Не бажаєте повернути свою ручку, лер Аніко? Достатньо просто уявити як вона…

Уявити? Андрея щойно тримала її в руках. Просто уявити… Вона навіть зосередитись не встигла, що уже говорити про словесну формулу. Ручка просто вирвалась з руки хлопця і уже через мить лежала у неї на долоні.

В аудиторії залягла мертва тиша. І тільки Інгу, яка сиділа поряд, штурнула її легенько ліктем, повертаючи до реальності.

— У тебе очі світяться, — ледь чутно мовила вона, і Андрея поспішно опустила погляд на свій конспект.

— Що ж, чудово, — першим порушив мовчання професор Олвін. — Це просто прекрасно. Мало хто здатен користуватися магією без словесних формул. — Андрея мимоволі почервоніла від похвали. Хоч і не розуміла досі як їй це вдалося. — Ви заслужили сьогодні додатковий бал, лер Аніко.

Андрея натягнуто усміхнулася і стиснула пальцями злощасну ручку. Щось це їй все менше подобалось. Це взагалі вона зробила? Дівчина мимоволі стиснула руки в кулаки і тишком оглянула аудиторію.

Пізніше в своїй кімнаті вона спробувала повторити те, що сталося. Але як не старалася нічого не вдавалося. Ручка, яку вона залишила на столі так і залишалася непорушно лежати на своєму місці.

— Астео міо, — тихо шепнула вона і ручка, нарешті, відірвалася від поверхні столу і полетіла в її напрямку.

Отже, їй не здалося. Хтось зробив це за неї. Але хто? Кому взагалі це здалося? Інгу сказала, що її очі світилися. Андрея вкотре за сьогодні підійшла до дзеркала і витріщилася на своє відображення. Вона все ще не могла звикнути до свого обличчя. Воно було надто молодим. Вона наче не в дзеркало дивилася. Більше походило на те, що якась незнайомка за вікном передражнює її, повторюючи усі її рухи.

Тихий сміх за спиною змусив її розвернутися, але в кімнаті як і мить тому нікого не було. Андрея мимоволі вилаялася і накрила долонею центр грудей. Що це взагалі було?

Тремтячими руками вона відшукала захисний амулет під одягом і стиснула його пальцями. Їй причулося? Чи можливо це із сусідньої кімнати? Раніше вона нічого не чула. Їй здавалося, тут гарна звукоізоляція.

Різкий стук в двері змусив її підстрибнути на місці. Хрипло вилаявшись, вона підійшла до дверей і поспішно відчинила їх.

— Лер Аніка? — Андрея кивнула і мимоволі поблідла під пронизливим холодним поглядом жінки. — На ваше ім’я надійшла повістка. — Її серце, здавалося, перестало битися. — Вам необхідно пройти зі мною.