Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
— Ви б теж тут жили, — сказала Арія, — якби не були вершником і драконом.
— Неймовірно, — прошепотів Ерагон.
Ельфійка провела його й Сапфіру по всій будівлі. Ця будівля була така велика, що дракон міг почуватися в ній геть вільно, а кожна нова кімната приховувала в собі якусь несподіванку. У всіх помешканнях було щось таке, що нагадувало живий ліс. Часом прямісінько під ногами дзюркотів струмок, а інколи рослини вкривали майже всю кімнату суцільним зеленим килимом. Арія називала їх лозою Ліані.
А ще тут було безліч витворів мистецтва: картин, скульптур та блискучих мозаїк із кольорового скла, — що гармонійно поєднувалися з природою.
Невдовзі з ними зустрілася Ісланзаді. Вона була у павільйоні, який поєднувався з двома іншими будівлями критими переходами. Ісланзаді поцікавилась, як проходить навчання Ерагона, та спитала, чи юнак добре почувається.
Той відповів короткими, але ґречними фразами. Схоже, відповіді задовольнили королеву. Вона перекинулась кількома словами із Сапфірою й залишила прибулих.
Наприкінці прогулянки друзі повернулися до саду. Ерагон ішов поруч із Арією, а Сапфіра пленталася слідом за ними. Юнак був зачарований голосом ельфійки, що розповідала про квіти, їхнє походження й те, як за ними складно доглядати.
— А яку ти любиш найбільше? — спитав він.
Арія замріяно посміхнулась і провела його до дерева, що височіло на самому краю саду, неподалік ставка, порослого очеретом. Його нижні гілки обвивала іпомея з трьома чорними квітками, оксамитові пелюстки яких були міцно стулені.
Глянувши на них, Арія прошепотіла:
— Відкрийтесь!
Пелюстки зашелестіли й розпустилися віялом так, що всередині можна було побачити нектар. Зоряне сяйво королівського синього кольору сповнило нутро квітки, розходячись чорним віночком, наче зірки в небі.
— Правда, чудова? — тихо мовила Арія.
Ерагон не зводив із квітки погляду, подумки усвідомлюючи тільки те, як близько вони зараз стоять з ельфійкою…
— Авжеж, чудова, — пробелькотів він нарешті й, втрачаючи голову, додав: — так само, як і ти.
— Ерагоне! — ревниво озвалася Сапфіра.
Арія уважно зиркнула на юнака, аж той сховав очі. А коли нарешті насмілився глянути на неї, то помітив здивовану посмішку на її губах.
— Це дуже мило з твого боку, — сказала вона. Потягнувшись, Арія торкнулася квітки і з цікавістю закліпала очима на юнака. — Фаолін виростив її спеціально для мене під час літнього сонцестояння.
Ерагон нетерпляче тупцяв на місці, лише нерозбірливо щось пробелькотівши. Він почувався ображеним і приниженим через те, що його комплімент належно не поцінували й що якийсь там Фаолін тепер важливіший для ельфійки за його слова. Бідоласі враз закортіло стати невидимим, і він уже почав був згадувати закляття, яке дозволило б йому це зробити.
Урешті-решт він випростався й рішуче мовив:
— Будь ласка, пробачте нас, але вже пізно, тож мусимо повертатися до нашої оселі.
— Звісно, Ерагоне, — посміхнулась Арія. — Я розумію.
Вона провела їх до головної арки, прочинила двері й на прощання побажала їм гарних снів.
— Ми побачимося завтра? — знічено спитав юнак.
— Певно, ні, — відказала ельфійка. — Завтра в мене купа справ.
Двері зачинилися, і Сапфіра насилу відтягла від них Ерагона, який, здавалося, збирався простояти під ними до самого ранку.
— Годі мріяти, залазь мені на спину, — гримав дракон, підштовхуючи носом юнака. — І цей залицяльник ще щось говоритиме мені про мою поведінку з Глаедром! Про що ти взагалі думаєш?
— Ти ж знаєш, що я до неї відчуваю, — зітхнув Ерагон.
— Що-о-о? — скривилась Сапфіра. — На правах твого сумління скажу — ти просто смішний! Ти не дружиш із логікою, як говорить Оромис. На що ти взагалі сподіваєшся? Адже вона принцеса!
— А я Вершник, — гордо випнув юнак груди.
— Вона ельфійка, як же ти не розумієш! — закричав дракон. — А ти людина!
— Я теж трохи схожий на ельфа…
— Ерагоне, не будь дурком, їй більше ста років!
— Я житиму стільки ж, — не здавався закоханий бідолаха.
— Але ж іще не прожив, — почув він у відповідь. — У цьому й полягає вся проблема. Це дуже велика різниця. Вона справжня жінка зі сторічним досвідом, уяви! А ти?
— А що я? Що я? — визвірився Ерагон. — Дитина? Це ти мала на увазі?
— Ні, ти не дитина, — знеможено мовив дракон. — Принаймні після того, що ми пережили разом, я можу сказати, що це не так. Але ти молодий, навіть якщо йдеться про середній вік твоєї раси.
— До речі, так само, як і ти, — буркнув юнак.
— Я лише намагаюсь тебе захистити, Ерагоне, — трохи помовчавши, відповіла Сапфіра. — От і все, розумієш? Я хочу, щоб ти був щасливий, але боюся, що, коли ти домагатимешся прихильності Арії, усе вийде якраз навпаки.
Так, гиркаючи одне на одного, вони дісталися домівки. Уже влягаючись спати, друзі несподівано почули, як знизу грюкнули вхідні двері, залунав брязкіт кольчуги й хтось увійшов до передпокою. Вискочивши з мечем у руці, Ерагон побачив Орика, що був добряче напідпитку.
— О, Ерагоне! — вигукнув гном, ковтнувши з пляшки й усівшись на підлогу. — Де ти був? Шукаю тебе, шукаю, а ти, виявляється, тут! Я ж хотів з тобою поговорити… Утім, про що можна говорити в цьому пташиному гнізді?
Спустившися й узявши гнома під пахви, Ерагон насилу поставив його на ноги. А коли відпустив, той заточився й ледь не полетів шкереберть.
— Гаразд, ходімо до мене, — вирішив юнак. — А то ще застудишся.
— Я так давно тебе не бачив, Ерагоне, — бідкався по дорозі гном. — Ти покинув мене з тими ельфами… Які ж вони нудні, якби ти знав!
Ерагон відчув свою провину й з розумінням посміхнувся. Справді, у нього було стільки справ, що він зовсім забув про свого друга.
— Мені шкода, Орику, але через навчання в мене геть немає вільного часу, — почав був виправдовуватись юнак, здіймаючись разом із гостем по сходах. — Дивись-но, обережніше. Давай мені свого плаща… І що ти, до речі, п'єш?
— Фаельнірв, — відказав Орик, увіходячи до спальні. — Це найкращий напій у світі, щоб ти знав! Ну, й найхитріший із винаходів наших шановних ельфів… Слова пурхають з язика, наче грайливі пічкурі в річці, або пташки з гілки, або ще якась там біда звідкись…
Побачивши Сапфіру, гном зраділо відсалютував їй пляшкою.
— Вітаю тебе, о Залізне Ікло! Нехай твій панцир виблискує, як вогнище в кузні Моргота!
— І тобі доброго вечора, Орику! — відказав дракон, поклавши голову на край свого ліжка. — І що ж з тобою сталося? Це на тебе не схоже.
— Що сталося? — перепитав був Орик, падаючи в крісло. — О-о-о, що сталося! Червоний капелюх, зелений капелюх, ельфи тут і ельфи там, ось що! Мене вбивають ці
