Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Менший орк спинився майже за двадцять кроків од гобітської схованки.
— Не! — гаркнув він. — Я йду додому, — і показав на орківське лігво на протилежному боці долини. — Не буду мучити свого носа серед цього каміння. Повір, тут уже немає жодного сліду. Я загубив той запах, бо послухався тебе. Кажу тобі: він вів у гори, а не вздовж долини.
— Шо ж, небагато користі з вас, дрібні винюхувачі, — відповів більший орк. — Я вважаю, шо наші очі кращі від ваших нахабних носів.
— І шо ти ними побачив? — пирхнув інший. — Довбень! Ти навіть не знаєш, шо шукаєш.
— І хто в тому винен? — запитав солдат. — Не я. Це — наказ Згори. Спершу нам кажуть, шо то великий ельф у блискучому обладунку, потім, — шо то якась мала людина-ґном, а далі виявляється, шо то купка бунтівних урук-гаїв, а може, й усі ті потвори, разом узяті.
— Гар! — сказав слідопит. — Вони там усі позбулися мізків, от воно шо. А дехто з командирів скоро і шкури своєї збудеться, якшо те, шо я чув, — правда: Вежу геть розграбовано, зарізано сотні твоїх хлопців, а бранець утік. Якшо твої бійці так поводяться постійно, то не дивно, шо з поля битви надходять погані звістки.
— Хто тобі сказав, шо звістки погані? — крикнув у відповідь солдат.
— Гар! А хто сказав, шо ні?
— Це кляті бунтівні балачки, і я тебе проштрикну, якшо ти негайно не заткнеш пельку, вкурив?
— Добре, добре! — злагіднішав слідопит. — Я нічого не казатиму, тільки думатиму. А яке діло до всього цього має той чорний нишпорка? Той негідник із плескотливими руками?
— Не знаю. Може, й ніякого. Та не на добро він тут з’явився: б’юсь об заклад, винюхує шось довкола. Шоб йому! Тільки-но він вислизнув од нас і втік, як прийшов наказ упіймати його живцем, і то вже.
— Ну, сподіваюся, його схоплять і добряче попомучать, — гаркнув слідопит. — Він змішав тут усі запахи: облапав ту кольчугу, яку загубили наші солдати і яку він знайшов, і потоптався скрізь, перш ніж я дістався до того місця.
— Хай там як, а це врятувало йому життя, — сказав солдат. — Ага, я ше не знав, шо він буде потрібен, але вистрелив так, як і має бути: з п’ятдесяти кроків просто йому в спину. Та він утік.
— Гар! Ти проґавив його, — знову загарчав слідопит. — Спершу не вцілив, потім надто повільно біг, а потім узяв і послав по нещасних слідопитів. Буде з мене!
І підтюпцем подався геть.
— Повернися, ти, чуєш? — заволав солдат. — Або я донесу на тебе!
— Кому? Не своєму ж любому Шаґратові... Йому вже не бути капітаном.
— Я скажу твоє ім’я і твій номер назґŷлам, — засичав солдат, стишивши голос. — Один із них тепер за головного у Вежі.
Й інший орк миттю спинився, а голос його сповнився страхом і люттю.
— Ах ти, клятий донощику, брудний злодію! — заверещав він. — Ти не можеш упоратися зі своєю роботою і не здатний навіть керувати своїми поплічниками. Іди до своїх падлючих Крикунів, і нехай вони відморозять тобі плоть! Якщо ворог не схопить їх іще до того. Я чув, ніби їхнього Головного вже прикінчили, і сподіваюся, шо це правда!
Великий орк зі списом у руці кинувся за ним навздогін. Але слідопит, скочивши за камінь, випустив стрілу просто в око переслідувачеві: той спіткнувся і з гуркотом упав. А другий орк одразу ж чкурнув на протилежний бік долини і зник.
Гобіти ще трохи посиділи нишком. Невдовзі Сем поворухнувся.
— Ну, оце я називаю «так, як і має бути», — сказав він. — Якщо така люб’язна дружба пошириться цілим Мордором, то ми матимемо на один клопіт менше.
— Тихо, Семе, — прошепотів Фродо. — Поблизу можуть бути інші орки. Нам, вочевидь, ледве пощастило втекти, бо гонитва по наших слідах була запекліша, ніж ми думали. Проте це і є дух Мордору, Семе, й він уже розповзся по всіх його закутках. Орки завжди так поводилися — принаймні про це розповідають усі історії, — коли залишалися самі. Та на це не слід покладати великих надій. Нас вони ненавидять значно дужче — всі й постійно. Якби ті двоє нас побачили, то облишили би сварки, щоби нас прикінчити.
Знову запала тривала тиша. Сем порушив її перший, але цього разу вже пошепки:
— Ти чув, що вони верзли про того негідника, пане Фродо? Я ж казав тобі, що Ґолум не загинув, чи не так?
— Так, я пам’ятаю. Я ще дивувався, звідкіля ти це знаєш, — відповів Фродо. — Ну ж бо, підсунься! Гадаю, нам ліпше нікуди не потикатися зі сховку, доки зовсім стемніє. Тож ти розповіси мені, звідки про все це знаєш і що тут відбувалося. Якщо, звісно, зможеш зробити це тихо.
— Спробую, — відказав Сем, — але коли я згадую про того Виродка, то так розпалююся, що мало не кричу.
Гобіти сиділи в захистку колючого куща, а жаске світло Мордору тим часом поволі гасло, перетворюючись на глибоку беззоряну ніч; і Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг передати словами: про зрадливий Ґолумів напад, про страхітливу Павучиху та про власні пригоди з орками. Коли завершив, то Фродо лише мовчки взяв його за руку й міцно її потис. А за мить ворухнувся.
— Ну, гадаю, нам слід знову рушати в путь, — сказав він. — Цікаво, скільки
