Королівство у спадок - Олег Говда

— Вибрали? — безпристрасно поцікавився дворецький.

— Так…

— Ваша високосте… — кубок, що залишився, перейшов до мене. — Пити бажаєте по черзі чи водночас?

— Не має значення… — відповів я.

— Одночасно і до дна… — наполягав суперник. Мабуть, побоювався, що якщо вип'є і залишиться живим, я можу відмовитись.

— Гаразд… Тоді пийте… — чарівниця зробила якийсь рух, і моя рука сама почала підносити кубок до рота. Судячи зі здивованого обличчя бастарда, з ним відбувалося те саме. — Це не насильство… Тільки для синхронності, — пояснила метреса. — Досить сказати ні, і чари зникнуть.

Не знаю, як супернику, а мені ця метушня вже неабияк набридла. Зрештою, за великим рахунком, я вже давно мертвий. Для того світу, з якого зник. А то й по-справжньому. Чорт його знає, як там усе насправді з Раєм та Пеклом? Може, це саме один з них і є? Я нікуди не переносився, а склеїв ласти і… І ані краплі не страшно.

Тому, коли кубок торкнувся губ, я не став відвертатися, а спокійно випив до дна. І став чекати на результат. Сказано ж — отрута миттєвої дії.

Дочекався… Задзвенів кубок, що випав з рук, а потім почувся звук падіння тіла.

— Вітаю, мій принце, — вивів мене з заціпеніння голос метреси. — Ви виграли.

— Дякую… всім… — промимрив я невиразно. Бравада закінчилася, і судома все ж стиснула горло.

Потім глянув на суперника.

— Він точно мертвий?

— Так, ваша високосте. Не сумнівайтеся.

— Тоді розпорядіться повісити його тіло на стіні, поруч із воротами.

— Як? — витягнулося обличчя Аристарха. Метр Ігнаціус та чарівниця теж виглядали дещо здивованими. — Мій принце, насмілюсь нагадати…

— Що я обіцяв покійному королівському почесті? Будуть і почесті... Як тільки поїдуть кредитори... Друзі мої, не знаю, що ви собі надумали, але я не маніяк і не садист... І не отримую задоволення від знущання над трупом ворога. Це безглуздо… Мертві не тільки не мають сорому, а й болю не відчувають. Я лише намагаюся уникнути повторення інциденту... Адже вам, так само як і мені, зрозуміло, що хлопець не сам за спадщиною прийшов. Його хтось напоумив. Мовляв, не бійся. Нічого не буде. Просто так не виженуть, щось та отримаєш... Так от, я хочу, щоб подібна думка більше ні в кого не виникала, навіть якщо покійному королеві біганина за дівчатами була більше до душі, ніж полювання на звірів. І якщо подібна ідея спаде на думку черговому «братикові», то краще, щоб претендент одразу розумів у що вплутується. Може, остережеться... Ну, а через день-другий, поховаємо покійника у фамільному склепі. Як і обіцяно. До речі, ніхто не знає, як його звали? А то я якось не встиг запитати.

Присутні невпевнено перезирнулися.

— М-да… Як казали давні: «Sic transit gloria mundi» [лат. — так проходить слава земна]. Жив у безвісті і помер безславно. І все-таки, якщо є можливість, дізнайтеся його ім'я. Не писати ж на саркофазі: "Невідомий бастард". Перед нащадками незручно вийде… Сміятись стануть.

Я уявив собі археологів, які натрапили на такий напис, і тихенько хихикнув. Ні, ну реально ж смішно.

Маги знову переглянулись, а дворецький дбайливо взяв мене під руку і повів до виходу.

— Звичайно… звісно… ваша високосте… як накажете… Все зробимо у найкращому вигляді. А зараз не хочете ковток вина?

Тут він явно перестарався, бо мене негайно скрутив найпотужніший блювотний позив, і я виблював усе, що було в шлунку з учорашньої вечері. Трохи подумав, і повторив спробу. На цей раз менш вдало. Ні, недоїдаю я останнім часом. Зовсім не по-королівськи живу.

— От і добре… — Аристарх подав вологий рушник. — Зараз відпустить. Це з незвички.

— Але чому? Я ж не боягуз. Та й не перший поєдинок провів. Ще трохи, і лише за останні дні рахунок на десятки піде.

— О, мій принце, — знову потягнув мене кудись дворецький. — Смерть у бою — не така страшна. Тому що там ви з нею боретесь. Б'єтеся за життя до останнього подиху. І, навіть, якщо програєте, то лише наприкінці. А поставити життя на кін, дивитися беззубій Старій у вічі і добровільно віддавати себе в її руки, покладаючись лише на везіння — тут зовсім інший характер потрібен. І безмежна віра, чи… навіть не знаю… безвихідь, чи що? Пан або пропав. Так що соромиться нічого… Наприклад, я б точно не наважився на подібні ескапади.

Говорячи все це, Аристарх завів мене в трапезну, посадив за стіл і таки увіпхав у руку кубок з вином.

— Пийте, пийте… Треба… Полегшає… От побачите… Обов'язково треба випити. І поїсти теж не завадить. День лише починається. І сьогодні вам ще багато сили знадобиться… Мій принце.