Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник
Відкинувши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крізь рівномірний перестук коліс став просочуватися з рур шепіт гарячої пари. Почулося булькання води, він відчув її теплий натиск в батареях: вечір був холодний, запрацювало опалювання.
Ґазові ріжки під стелею раптово заморгали світляними віями і згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспішно уприснув свіжу порцію ґазу, який підживив померклі лямпи. Боронь зразу ж розпізнав його специфічний терпкий запах, що нагадує волоський кріп, в'їдливий і дурманний, він забивав аромат тютюну…
Раптово кондуктору здалося, що він чує чалапання босих ніг по коридору.
– Дух, дух, дух, – гучно відлунювали кроки, – дух, дух, дух…
Боронь відразу зрозумів, що це значить: не вперше чує він у потязі те чалапання. Висунувши голову, кинув погляд в похмуру перспективу вагону. В самому кінці, там, де стіна заламується і відступає до купе першого класу, він на якусь секунду углядів його голу, як завжди, спину, залиту рясним потом, на одну-єдину секунду промайнула перед очима його зігнута в пружинисту дугу фігура.
Боронь затремтів: Смалюх знову об'явився в потязі.
Вперше він привидівся йому двадцять років тому – за годину до страшної катастрофи, що трапилася недалеко від Знича, коли загинуло сорок осіб, не кажучи вже про величезну кількість поранених. Боронь дотепер пам'ятав усі подробиці катастрофи, аж до номера нещасного потяга. Був він тоді тридцятитрирічним молодиком з міцними нервами, чергував у хвостових вагонах, може, тому і уцілів. Гордий тільки що одержаним новим чином, відвозив додому наречену, бідну свою Катрусю, що стала однією із жертв тодішньої трагедії. Не забути довіку, як сидів він у неї в купе і посеред бесіди його раптом незборимо потягнуло в коридор. Не відаючи навіщо, вискочив назовні і в тамбурі, на самому виході, угледів зникаючу постать голого велетня: тіло його, замурзане від сажі і залите брудним потом, виділяло задушливий сопух: був у ньому запах волоського кропу, задуха чаду і сморід мастил.
Боронь кинувся за ним навздогін і трохи не схопив, але велетень на очах розтанув у повітрі. Чув тільки якийсь час тупіт босих ніг по підлозі: дух, дух, дух – дух, дух, дух…
За якусь годину їх потяг зударився зі стрічним швидким…
З тієї пори ще двічі йому зустрічався Смалюх і щоразу як заповідь нещастя. Він бачив його під Равою за декілька хвилин до того, як потяг зійшов з рейок. Смалюх біг дахом вагону і махав йому запацьканою шміром шапкою, яку зірвав з розпашілої голови. Виглядав він не таким страшним, як раніше, і все обійшлося без значних жертв: злегка поранилося декілька осіб, але загиблих не було.
А п'ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Кракова, кондуктор запримітив його між двох вагонів стрічного товарняка. Смалюх примостився на буферах і, ставши навпочіпки, грав ланцюгами. Колеги, з якими Боронь поділився своєю тривогою, підняли його на сміх і обізвали вар'ятом. Проте побоювання Бороня збулися, і то дуже швидко: тієї ж самої ночі товарняк, проїжджаючи через міст, що підгнив, звалився у прірву.
Смалюх був стопудовим передвісником катастроф: якщо він з'являвся, нещастя не обминути. Переконаний триразовим досвідом, Боронь твердо вірував в зловісного велетня і навіть, наче ті ідолопоклонники, шанував його як божество могутнє, але зле, таке, що вимагало покори і страху. Кондуктор оточив свого бога особливим культом, понадто виправдовував його існування оригінальною теорією власної вигадки.
Смалюх з організмом потягу творили одне ціле, злютовував собою увесь його складний кістяк, товкся в поршнях, спливав потом у котлах локомотиву, волочився по вагонах. Боронь не завжди бачив його на свої очі, але завжди виразно відчував його близьку присутність. Смалюх дрімав у душі потягу, був його таємним флюїдом – в хвилини грізні, в моменти здійснення лихих передчуттів він виділявся, густів і втілювався у свій образ.
Боротися з ним, на думку кондуктора, було справою не тільки даремною, але й смішною. Всі зусилля, спрямовані на уникнення біди, яку він провістив, виявляться марними і порожніми, бо Смалюх був як доля.
Поява привида в потязі, та ще перед самим кінцем маршруту, привела кондуктора в піднесений настрій: з хвилини на хвилину треба було чекати катастрофи. Що ж, з долею не сперечаються… Боронь встав і почав нервово проходжуватися по коридору. З якогось купе долетів до нього жвавий говір, жіночий сміх. Він підійшов і встромив у відкриті двері свій суворий погляд. Веселощі враз пригасли. Розсунулися двері сусіднього купе, і виглянула голова:
– Пане кондукторе, до станції ще далеко?
– Через півгодини будемо на місці. Кінець уже скоро.
Щось в його інтонації заскочило пасажира, він стурбовано витріщився на кондуктора. Боронь загадково усміхнувся і пройшов далі. Голова зникла.
Якийсь чоловік вийшов у тамбур і, припавши до шиби, вдивлявся у простір, стривожено затягуючись папіроскою. Потім він попрямував у протилежний бік, в кінець коридору. Там затягнувся кілька разів цигаркою і, кинувши пожований недопалок, вийшов на платформу вагона. Боронь бачив крізь скло його силует, що висунувся назовні, вдивляючись у напрямку руху.
– Вивчає місцевість, – зловтішно усміхаючись, пробурчав кондуктор. – Дарма старається. Вивчай не вивчай, лихо не дрімає.
Тим часом нервовий пасажир повернувся до вагону.
– Чи наш потяг вже розминувся зі швидким з Станіславова? – помітивши кондуктора, запитав він з награним спокоєм.
– Поки що ні. Швидкий повинен з'явитися ось-ось. Втім, мабуть, ми розминемося з ним на кінцевій станції, не виключено спізнення. Потяг, про якого ви питаєте, підходить з бічної гілки.
В цю саму хвилину з правої сторони почувся страшний гуркіт. За вікном промайнув величезний контур локомотива, що метав снопами іскор, за ним миттєво прослизнув ланцюжок чорних пудел, освітлених витинанками вікон. Боронь витягнув руку убік зникаючого потягу.
– Ото ж він і є.
Нервовий пан із зітханням полегшення витягнув портсигар і люб'язно запропонував:
– Пригощайтеся, пане кондуктор. Справжній «морріс».
Боронь приклав руку до козирка кашкета.
– Гарно дякую. Палю тільки люльку.
– Шкода, бо добрі.
Закуривши, пасажир повернувся в купе. Кондуктор уїдливо посміхнувся йому услід.
– Хе-хе-хе! Щось занюхав, тільки заспокоївся рано. Не говори, брате, гоп, поки не перескочиш.
Але зустріч зі швидким, що щасливо завершилася, дещо його стривожила. Шанси катастрофи почали маліти.
А було вже три четверті десятої – через п'ятнадцять хвилин Ґрон, кінець маршруту. По дорозі не передбачалося більше жодного моста, який міг би завалитися, не передбачалося жодного стрічного потягу, єдиний, з яким можна було зіткнутися, щойно щасливо
