Варта!Варта! - Террі Пратчетт

Ваймз ще раз перечитав уривок і взявся гортати наступні сторінки. 

Їх не було багато, решта книги була обвугленою масою. 

Ваймз повернув книгу орангутану. 

— А якою людиною був де Малахіт? — запитав він. 

Бібліотекар замислився над цим з усією серйозністю, що притаманна тим, хто знав «Словник міських біографій» напам’ять. І знизав плечима. 

— Майже святою? — запитав Ваймз. 

Орангутан замотав головою. 

— Що ж, винятково злою? 

Орангутан знизав плечима і знову замотав головою. 

— На твоєму місці, — сказав Ваймз, — я б заховав цю книгу у надійне місце. І з нею ще книгу Законів. Ті кляті книжки надто вже небезпечні. 

— Уук. 

Ваймз потягнувся. 

— А тепер, — сказав, — ходімо вип’ємо. 

— Уук. 

— Але по одній. 

— У-ук. 

— Ти ставиш. 

— Еек. 

Ваймз зупинився і подивився на велике добре обличчя. 

— Скажи мені, — почав він, — от мені завжди кортіло знати… бути орангутаном краще? 

Бібліотекар задумався. 

— Уук, — відповів. 

— Та невже? — не повірив Ваймз. 

Наступний день настав. Усе приміщення заповнили перші обличчя міста. Патрицій сидів на своєму непохитному троні, в оточені Ради. Усі шкірилися так, наче це їх приставили до нагороди за блискуче виконання службових обов’язків. 

Леді Сибіл Ремкін сиділа собі збоку, одягнена у декілька акрів чорного вельвету. Сімейні коштовності Ремкінів виблискували на її пальцях, шиї та на темних завитках сьогоднішньої перуки. Загалом картина вражала і на вигляд була, мов зоряне небо. 

Під проводом Ваймза ватага прокрокувала до центру зали і виструнчилася. Ваймз тримав шолом у руці — згідно статуту. Він здивовано виявив, що навіть Ноббі старався, аби все мало належний вигляд, — на його нагруднику проглядалися підозри на блискучий метал то тут, то там. Колон узагалі скорчив таку серйозну гримасу, наче мав закреп. Обладунки Моркви сяяли. 

Колон, вперше в житті, відсалютував, як книжка пише. 

— Усі на місцях, сер! — аж гаркнув він. 

— Чудово, сержанте, — незворушно мовив Ваймз. Він повернувся до Патриція і ввічливо звів брову. 

Лорд Ветінарі легенько змахнув рукою. 

— Вільно, чи як там у вас кажуть, хлопці, — сказав він. — Я певен, що нам не потрібні зайві церемонії. Що скажете, капітане? 

— Як вам до вподоби, сер, — відповів Ваймз. 

— Тож, хлопці, — нахилившись вперед, сказав Патрицій, — до нас дійшли чудові відомості про ваші неймовірні зусилля, аби захистити місто… 

Ваймз вирішив думками віддалитися від усіляких приємних банальностей, що зараз на них посипляться. Певний час йому було навіть весело спостерігати за фізіономіями членів Ради. Поки Патрицій говорив, за ними можна було вивчити усі теорії та знання людства про міміку. Звичайно, формальне проведення такої церемонії було дуже важливим. Тоді усю цю історію можна буде вважати завершеною. А згодом — і забути про неї. Просто ще один розділ у довгій та захопливій історії про «і так далі», «і так далі». Анк-Морпорк був майстром розпочинати нові розділи. 

Його погляд перебіг до леді Ремкін. Вона йому підморгнула. Ваймз знову перевів погляд прямісінько поперед себе, а лице йому немов задубіло. 

— …на знак нашої вдячності, — завершив Патрицій, відкидаючись назад. 

Ваймз усвідомив, що всі на нього дивляться. 

— Пробачте? — промовив він. 

— Я сказав, що ми намагалися придумати для вас якусь адекватну компенсацію, капітане Ваймз. Усі небайдужі громадяни… — Патрицій окинув поглядом членів Ради і, звичайно ж, леді Ремкін, — і я разом з ними вважаю, що ви заслужили відповідної винагороди. 

Ваймз ще досі не второпав. 

— Нагороди? — перепитав він. 

— Це стандартна процедура, якщо йдеться про такі героїчні подвиги, — промовив уже трішки роздратований Патрицій. 

Ваймз знову перевів погляд поперед себе. 

— Якщо чесно, то я про таке й не думав, сер, — сказав він. — Проте говорю лише за себе, звичайно. 

У повітрі повисла недолуга пауза. Бічним зором Ваймз бачив, що Ноббі штурхав сержанта попід ребра. Зрештою, Колон вийшов зі строю і знову відсалютував. 

— Дозвольте звернутися, сер, — промимрив він. 

Патрицій схвально кивнув. 

Сержант закашлявся. Зняв свій шолом та витяг звідти шмат паперу. 

— Цейво, — сказав він. — Тут таке діло, ми повернули вам трон, то думаємо, ну, знаєте, раз ми вже врятували місто і всі діла, то я кажу, що… ну, ви розумієте, ми усі такі зірвалися з місця і побігли на порятунок… то я кажу, шо, на нашу думку, нам пасувало б. Якщо ви, звичайно, погоджуєтеся зі мною. 

Уся ватага синхронно кивнула головами. Так воно й мало бути. 

— Продовжуйте, — сказав Патрицій. 

— То ми, як би це краще, ну, усі разом подумали, — продовжував сержант. — Не сприйміть за наглість… 

— Будь ласка, продовжуйте, сержанте, — сказав Патрицій. — Немає потреби зупинятися. Ми тут усі чудово розуміємо, наскільки серйозним є питання. 

— Так, сер. Що ж, сер. Перш за все, це зарплатня. 

— Зарплатня? — запитав лорд Ветінарі. Він подивився на Ваймза, який дивився в пустоту. 

Сержант підняв голову. На його обличчі розквітла впевненість чоловіка, який завжди досягає того, чого хоче. 

— Так, сер, — сказав він. — Тридцять доларів на місяць. Це неправильно. Ми так вважаємо, — він облизав губи та спробував подивитися назад — на двох інших, які робили нерішучі підбадьорливі рухи. — Ми вважаємо, що базова ставка у сумі, ем, тридцяти п’яти доларів — те, що треба? На місяць? — він подивився на скам’яніле обличчя Патриція. — З надбавками за звання? П’ять доларів, так ми гадаємо, сер. 

Він знову облизав губи, збентежений виразом Патрицієвого обличчя. 

— Але ми не опустимо ставки нижче чотирьох, — сказав він. — На цьому все. Вибачте, ваша високосте, але такі-от справи. 

Патрицій знову подивився на відсторонене Ваймзове обличчя і перевів погляд до ватаги. 

— І це все? — запитав він. 

Ноббі прошепотів щось на вухо Колону і знову став у стрій. Спітнілий від хвилювання, сержант вчепився за свій шолом так, немов то була остання реальна річ у світі. 

— Є ще дещо, ваша преподобносте, — сказав він. 

— Он як, — розуміюче всміхнувся Патрицій. 

— Справа в чайникові. Не те щоб він був дуже добрим, та Еррол його зжер. Але він коштував два долари, — Колон ледь проковтнув слину. — Нам би не завадив новий чайник, якщо пропозиція ще в силі, ваша світлосте. 

Патрицій нахилився вперед, вхопившись за поручні свого крісла. 

— Я вас правильно зрозумів? — запитав він холодним тоном. — Ми маємо повірити, що ви просите мізерного підняття зарплатні та кухонне начиння? 

Морква взявся шепотіти Колону в інше вухо. 

Колон повернув до перших осіб міста свої, уже майже наповнені слізьми, очі. Обідок його шолома крутився, мов млинове колесо. 

— Що ж, — розпочав він, — буває, що нам спаде на думку, що, знаєте, коли у нас перерва на обід, або ж коли тихо, як ото буває наприкінці зміни, ми хочемо трішки розслабитися, ну знаєте, коли вже закругляємося… — Колону хтось немов звук скрутив. 

— Так? 

Колон глибоко вдихнув. 

— Я так розумію, що дошку для гри в дротики навіть і не варто просити? 

Мертву тишу, що настала після Колонового питання, розірвало уривчасте пирхання. 

Із тремтячої руки Ваймза випав шолом. Здавалося, що його нагрудник зараз злетить від несамовитих поривів сміху, які він, таке враження, стримував роками. Ваймз повернувся обличчям до членів Ради і сміявся, аж доки з очей не полилися сльози. 

Сміявся з того, як вони