Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— Хто ви, що прийшли, ніби зібравшись на війну, до брами Торіна, сина Траїна, Короля під Горою, — і чого вам треба?
Але вони не відповіли. Одні швидко повернули назад, другі ще трохи порозглядали укріплену браму, а потім подались услід за першими. Того дня вони перенесли табір на схід від річки й отаборилися просто поміж відногами Гори. Серед скель прокотився відгомін розмов і пісень, чого тут уже давно не траплялося. Забриніли перебори ельфійських арф, залунала милозвучна музика – і ґноми, прислухаючись до її відлуння, відчули, що холодне повітря потеплішало, і вловили слабкі пахощі лісових квітів, ніби зараз була весна.
І Більбо закортіло втекти з темної фортеці, спуститися схилом і приєднатися до веселої учти біля багать. У декого з молодших ґномів теж тьохнуло серце, і вони забурмотіли, що краще б усе склалось інакше і їм можна було б заприязнитися з таким веселим народцем, – але Торін насупив брови.
Тоді ґноми й собі повиносили арфи та інші музичні інструменти, знайдені серед новоздобутих скарбів, і заграли-заспівали, щоб його власкавити, — але їхня пісня не скидалася на ельфійську, — радше на ту, яку вони співали колись давно в маленькій гобітовій нірці:
Під Гору, до своїх палат,
Король вступив крізь арку врат!
Вже вражий Змій сконав, страшний, —
Поляже й кожен супостат.
Міцні врата, швидка стріла,
Меч гострий, піка чимала,
Душа палка, що скарб шука, —
Вже гноми не зазнають зла.
Їх предки насилали чар
Під молотів дзвінкий удар
У ґротах нір у надрах гір,
Де спить усяка темна твар.
Твердим драконовим вогнем
Зубці вінчались діадем,
Коваль кує із зір кольє,
Співає арфа під різцем.
Гірський престол горує знов!
Народе мандрівний, агов!
Спіши здаля до Короля!
Він друзів жде і рідну кров.
Ми в гори клич шлемо тепер:
«Вертайтесь до старих печер!»
Король з-за брам клейноди сам
Рукою щедрою простер.
Король вступив крізь арку врат
Під Гору, до своїх палат!
Паде, як Змій отой страшний,
До ніг нам кожен супостат!
Ця пісня вельми сподобалася Торінові, він знову заусміхався і розвеселився, а далі почав прикидати відстань до Залізного Кряжа і вираховувати, коли прибуде до Самотньої Гори Даїн, якщо вирушить одразу, як тільки одержить звістку. Та у Більбо впало серце – надто войовничо звучали і пісня, і подальша розмова.
Наступного дня, рано-вранці, ґноми побачили загін лучників, котрі перебрели річку і покрокували долиною вгору. Вони несли зелений прапор Короля ельфів і блакитний стяг Озерного Міста й невдовзі вже стояли просто перед замурованою брамою.
Торін знову голосно гукнув до них:
— Хто ви, що прийшли зі зброєю в руках до брами Торіна, сина Траїна, Короля під Горою?
І цього разу він одержав відповідь.
Наперед виступив високий темноволосий чоловік із суворим обличчям і крикнув:
— Вітаю тебе, Торіне! Чого ти засів тут, як розбійник у вертепі? Ми з тобою ще не вороги, і нам радісно, що ти живий, усупереч нашим побоюванням. Ми й не сподівалися, що тут хтось уцілів, але тепер, коли ми таки зустрілись, у нас буде про що порадитись і повести переговори.
— Хто ти, і про що нам радитися?
— Я Бард, це від моєї руки загинув дракон, і це я визволив твої скарби. Хіба це тебе не стосується? Крім того, я прямий нащадок і спадкоємець Ґіріона з Долу, а у твоїй скарбниці розкидано чимало коштовностей із його чертогів, — ці скарби викрав колись Смоґ. Хіба це не варто обговорити? Далі: під час своєї останньої виправи Смоґ зруйнував оселі мешканців Есґарота, а я й досі служу їхньому Правителеві. Говорячи від його імені, я б запитав, чи в тебе немає ні краплі співчуття до горя та злигоднів його людей? Вони допомогли тобі у скруті, а ти на віддяку накликав на них саму лишень руїну – хоча, поза сумнівом, ненавмисно.
То були слушні й чесні слова, хоч і сказані гордо та суворо, — і Більбо подумав, що Торін одразу визнає їхню справедливість. Звісно, він і не сподівався, ніби хтось згадає, що то він, він сам, виявив драконове вразливе місце, — так і вийшло: ніхто й не згадав. Але Більбо не зважив на владу золота, яке довго стеріг дракон, і на вдачу ґномів. Останнім часом Торін провів у скарбниці не одну годину, і жадібність міцно заволоділа ним. Хоча головно він нишпорив за Дорог-каменем, але встиг кинути оком і на багато інших чудесних речей, які навіяли йому спогади про труди та печалі його народу.
— Найдошкульніший закид ти приберіг наостанок, — відказав Торін. — Ніхто з людей не має права зазіхати на скарби мого народу, бо Смоґ, який їх привласнив, позбавив нас даху над головою, а декого – й життя. Скарби йому не належали, тож не випадає загладжувати їхнім коштом його лиходійства. Вартість товарів і допомоги, яку надали нам озерні люди, ми чесно відшкодуємо – у слушний час. Але якщо нам будуть погрожувати силою, ми не віддамо анічогісінько, жодної монетки. Доки біля наших дверей стоятиме озброєне військо, ми дивитимемося на вас як на ворогів і злодіїв! А принагідно хочу запитати: яку частку скарбів віддали б ви нашим спадкоємцям, якби не зустріли спротиву і знайшли нас мертвими?
— Слушне питання, — відповів Бард. — Але ви не мертві, а ми не розбійники. До того ж, окрім прав, є ще й милосердя, яке багатій може відчути до злидарів, котрі по-дружньому поставилися до нього, коли він бідував. І все ж інші мої закиди лишилися без відповіді.
— Повторюю, я не збираюся вступати в переговори з озброєними людьми під моєю брамою. І поготів – із воїнами Короля ельфів, котрих я згадую без особливої симпатії. Ця суперечка їх не стосується. А тепер забирайтеся геть, доки у ваш бік не полетіли стріли! І якщо захочете говорити зі мною знову – то спочатку відішліть ель-фійське військо до лісу, де йому й місце, а тоді повертайтесь і складіть зброю, перш ніж наблизитися до мого порога.
— Король ельфів – мій друг, він допоміг озерним людям у скруті, зробивши це винятково з приязні, безкорисливо, — відказав Бард.
— Ми дамо тобі час розкаятись у твоїх словах. Схаменися до нашого повернення!
І він відійшов од брами й повів загін назад до табору.
Не минуло й кількох годин, як прапороносці повернулися. Наперед виступили сурмачі і просурмили короткий сигнал.
— В ім’я Есґарота й Лісу, —