Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

На землях західних, мабуть,

Весна, цвітуть квітки,

пташки співають, ще й течуть

потоки і струмки.

А може, там безхмарна ніч,

ряхтять на буках там

ельфійські зіроньки-вогні,

мов самоцвітний храм?

Хоч я лежу у тьмі страшній

наприкінці путі,

та там, де мури не міцні,

де гори не круті,

над тінню Сонечко пливе,

Зоря цвіте, гай-гай, —

я знаю: День іще живе,

ще, Зоре, не прощай.

— «Та там, де мури не міцні...» — почав він знову, та різко урвав пісню. Семові здалося, що він чує примарний голос, який повторює за ним. Але, прислухавшись, він нічого не почув. Ба ні, щось таки чути, лише не голос. Наближалися кроки. Угорі в коридорі тихо відчинилися двері, скрипнули завіси. Сем зіщулився і нашорошив вуха. Двері зачинилися, глухо гупнувши; а тоді сердитий орківський голос гаркнув:

— Гей-го! Ти, там нагорі, смердючий щуряко! Перестань пищати, бо я прийду і розберуся з тобою. Чуєш?

Відповіді не було.

— Добре, — ревнув Снаґа. — Та я все одно піднімусь і гляну на тебе, — подивлюся, що ти там робиш.

Завіси скрипнули вдруге, і Сем, уже визираючи з-за кута біля порогу коридору, побачив миготіння світла у відчинених дверях і невиразну постать орка, котрий із них виходив. Здавалося, що він несе драбину. Раптом Сема осяяло: до найвищої кімнати можна було дістатися через лаз у покрівлі коридору. А Снаґа приставив драбину, зрівноважив її й поліз угору, зникнувши з очей. І Сем почув, як скрипить засув. Потому знов озвався бридкий голос:

— Лежи тихо, бо дістанеш од мене! Тобі, мабуть, недовго вже залишилося жити спокійно, та якщо ти не хочеш, аби веселощі розпочалися просто зараз, то стули писок, зрозумів? А це, щоби ти не забувався!

Пролунав звук, схожий на цвьохкання батога.

І тієї миті в Семовому серці зненацька спалахнула нестримна лють. Він зірвався на ноги, побіг, і, наче кіт, виліз драбиною догори. Голова його опинилася посередині підлоги великого круглого покою. Зі стелі звисала червона лампадка, віконна щілина, звернена на захід, була висока й темна. На підлозі біля стіни під вікном щось лежало, а над ним здіймалася, широко розставивши ноги, чорна орківська постать. Орк було вдруге замахнувся батогом, але удар не впав на того, кому його було призначено.

Сем із криком кинувся до вікна, затиснувши в руці Жало. Орк крутнувся на місці, та, перш ніж він спромігся на якісь дії, Сем відтяв йому кисть, що стискала батіг. Виючи від болю та страху, орк, опустивши голову, відчайдушно кинувся на гобіта. Наступний удар Сема поцілив у порожнечу, він утратив рівновагу й упав навзнак, чіпляючись за орка, котрий перечепився через нього. Не встиг гобіт зіп’ястися на ноги, як почув крик і глухий удар. Дико поспішаючи, орк перечепився за верхівку драбини й упав у прочинені двері лазу. Та Сем уже не зважав на нього. Він кинувся до постаті, що скоцюрбилася на підлозі. То був Фродо.

Він був роздягнений, лежав на купі брудного шмаття, ніби непритомний: руки здійняв угору, захищаючи голову, а на його боці закарбувався огидний шрам од батога.

— Фродо! Пане Фродо, миленький! — скрикнув Сем, якого майже засліпили сльози. — Це Сем, я прийшов!

Він трохи підняв свого пана і притиснув до своїх грудей. Фродо розплющив очі.

— Я досі марю? — пробурмотів. — Але інші марення були жахливі...

— Зовсім ти не мариш, пане, — відказав Сем. — Це все насправді. Це — я. Я прийшов.

— Я ледве вірю цьому, — сказав Фродо, хапаючись за друга. — Тут був орк із батогом, і раптом ворог перетворився на Сема! То мені не примарився твій спів десь унизу, на який я спробував відповісти? То був ти?

— Авжеж я, пане Фродо. Я майже втратив надію. Не міг тебе знайти.

— Але таки знайшов, Семе, любий Семе, — промовив Фродо й упав у щирі Семові обійми, заплющивши очі, як дитина, чиї нічні жахіття розігнав люблячий голос чи рука.

Сем почував, що може вічність сидіти отак, безмежно щасливий, але де там... Мало було просто знайти свого пана — він іще мусив його врятувати. Сем поцілував Фродо в чоло.

— Ходімо! Прокидайся, пане Фродо! — мовив, намагаючись надати своєму голосові якомога бадьорішого тону, — як тоді, коли літнього ранку розсунув завіси в Торбиному Куті.

Фродо зітхнув і сів.

— Де ми? Як я сюди потрапив? — запитав.

— Ніколи теревенити, треба якнайхутчіше забиратися звідси, пане Фродо, — відповів Сем. — Ти-бо на вершечку тієї вежі, яку ми з тобою бачили, вийшовши з тунелю, ген ізнизу, де тебе схопили орки. Як давно це було, я не знаю. Певно, минуло понад добу.

— Тільки й того? — здивувався Фродо. — Я думав, кілька тижнів... Ти маєш усе мені розповісти, щойно випаде нагода. Щось ударило мене, чи не так? І я провалився в темряву та огидні марення, а коли прокинувся, то виявилося, що дійсність іще страхітливіша. Мене оточували орки. Гадаю, вони якраз залили мені в горло той пекучий напій. У голові мені прояснилося, та все боліло від утоми. Мене роздягнули догола, а потому підійшло двоє дебелих негідників, котрі безперервно допитували і допитували мене, і я думав, що з’їду з глузду: стояли наді мною, реготали і постукували пальцями по ножах. Ніколи не забуду їхніх лап і очей...

— Не забудеш, якщо говоритимеш про них, пане Фродо, — лагідно дорікнув йому Сем. — І якщо ми не хочемо побачити їх знову, то найліпше нам хутенько тікати звідси. Ти можеш іти?

— Так, можу, — відповів Фродо, кволо підводячись. — Я не поранений, Семе. Тільки почуваюся дуже втомленим і мені болить отут.

Він приклав руку до карку понад лівим плечем. Потім випростався, і Семові здалося, що його пан огорнутий полум’ям: гола гобітова шкіра відблискувала ясно-червоною барвою у світлі горішньої лампадки. Фродо зробив два кроки.

— Так уже ліпше! — сказав і трохи збадьорився. — Я не наважувався рухатися, коли був тут сам чи коли приходив один із вартових. Згодом зчинився гармидер і бійка. Ті двоє негідників, гадаю, посварилися. Через мене та через мої речі. Я лежав тут нажаханий. А тоді запала смертельна тиша, і це було найгірше.

—