Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко

Так само читач може порівняти вчинки й поведінку принца Олександра й Ліни. Лише наприкінці першої книжки автори вустами Оберона й Гарольда дають оцінку Олександрові — власне, коли вже читач і сам все зрозумів.

Для кожного з юних героїв «Ключа» рано чи пізно настає момент істини, коли треба не словом, а справами довести, хто ти є і чого вартий. Олександр мріє стати нарешті самостійним, позбутися батьківського нагляду, заснувати власне Королівство. Цілком природне бажання — якби не одне «але». Сам Олександр не завдає собі клопоту усвідомити, чи готовий він стати новим Королем і як позначиться його бажання на долях інших. Ельвіра вміло грає на його прагненнях і заохочує до втечі, саме її можна було б звинуватити у тому, що відбулося, якби не одне «але». Олександр, який прагне стати незалежним, по-справжньому дорослим, мусив би розуміти, що саме він відповідає за свої вчинки — усі, і погані, й добрі. Лише наприкінці першої книжки він знаходить у собі мужність визнати власну провину — але не те, що він помилявся.

І знову ми бачимо, що прагнути бути дорослим і стати ним — речі зовсім різні, інколи протилежні…

Однак Дяченки роблять наступний крок і твердять: дорослість як така теж не є апріорі гарантією безпомилковості, існують вищі цінності. Адже Максиміліан (персонаж із наступної книжки про Королівство), хоча за віком не надто старший від Ліни, як і вона, цілком усвідомлює відповідальність за власні вчинки. Але інші умови життя, інші цінності зробили його таким, який він є: недовірливим, лихим, підступним…

«Однак, — зазначить прискіпливий читач, — чи тільки проблема дорослішання відрізняє фентезі підліткову від фентезі звичайної? І де ж обіцяний аналіз особливостей, які, власне, відрізняють цю книгу Дяченків від книжок їхніх попередників? »

По суті, деякі з отих особливостей ми уже перерахували. Дяченкам завжди була властива відсутність дидактичності й моралізаторства. (Навіть у складному, багатоходовому романі «Пандем» вони не розжовували все сказане, натомість дали можливість читачеві самому робити висновки.) У цьому проза Дяченків, звичайно, генетично пов’язана із творами братів Стругацьких, які теж не любили моралізаторства й часто ставили запитання, залишаючи пошук відповіді читачеві.

З іншого ж боку, Дяченки тяжіють до притчеподібності, символізму й, таким чином, певних узагальнень. За мікрокосмом борінь і страждань якогось конкретного персонажа Дяченки показують нам значно більше: природу людини як такої.

А ще вони вкотре виходять за межі формату — і тут ми підходимо до різниці між фентезі підлітковою і дорослою. Чого немає в дитячих книжках і що наявне в книжках для дорослих? Це насамперед усвідомлення своєї статі, сексуальності, теми стосунків між чоловіком і жінкою.

Для маленького читача це речі неактуальні, нецікаві. Для підлітка — такі, що турбують його у першу чергу. Але більшість творів для підлітків цнотливо замовчує цю тему.

Так само замовчується і тема смерті, вона наче табуйована для письменників, що пишуть підліткову фантастику. Точніше, герої можуть помирати (і помирають), але це відбувається дуже легко і дуже красиво (якщо персонаж позитивний) чи вкрай відразливо (якщо персонаж негативний); якщо ж ми маємо справу з «масовкою», то та гине узагалі без жодних проблем, і уваги цим смертям автор просто не приділяє. Власне, смерть перетворюється на просте зникнення персонажа з ігрового поля, таке собі проходження чергового рівня комп’ютерної стрілялки.

Дяченки свідомо порушують неписані правила гри, але роблять це тонко і делікатно.

Тема кохання взагалі є однією з найголовніших у творчості цих авторів, так чи інакше вона присутня у переважній більшості їхніх книжок. Проте, використовуючи головні сюжетні колізії, зав’язані на темі взаємин чоловіка й жінки, Дяченки звертаються насамперед до емоційної та психологічної складової цих взаємин і майже залишають за дужками суто плотську, тілесну сферу (хоча й не заперечують її значення). Власне, саме психологію й почуття закоханих зобразити важче, ніж відбутися шаблонним «поцілунком у діафрагму».

У «Ключі від Королівства» тема стосунків між чоловіком і жінкою майже не присутня. Та коли з’являється, звучить досить рівно, без надмірної деталізації, але й без невиправданої романтизації. Ельвіра й Олександр не просто «разом купаються», наприкінці першої книжки Оберон сам зізнається Ліні, що вони вже давно стали чоловіком і дружиною. Судячи з контексту, дівчинка розуміє, про що йде мова.

Але це — чи не єдиний приклад згадки цієї теми в книжці. Натомість табуйована в підлітковій літературі тема смерті як невіддільної екзистенційної складової земного існування представлена у «Ключі» досить широко. У першій книжці помирає чарівник Ланс — і начебто продовжує своє існування в річці, названій його іменем. Ми бачимо померлих, але невпокоєних мерців, громадян одного з мандрівних королівств, які так і не знайшли місце, де можна було б оселитися.

У другій книжці про Королівство Ліна потрапляє за Відьомську печатку, у царство мертвих. Воно чимось схоже і на скандинавську Вальгаллу, і на потойбічний світ давніх слов’ян. Власне, царство мертвих у Дяченків — іще один світ, зі своїми законами існування (законами життя/не-життя).

Для дітей різні «лякалки»: оповіді про мерців, вампірів тощо — завжди були й залишатимуться дуже привабливими. Переляк тут поступається місцем цікавості; й Дяченки наповнюють другу книжку про Королівство персонажами, що цілком відповідають жанру horror’а. Але не потворні істоти стають по-справжньому жахливими — інші деталі здатні викликати це відчуття. Принц-полонений, який приречений все життя провести в клітці, маючи нескінчені свічку, хлібець і молоко. Приреченість померлих боягузів вічно катати язиками сіль. Доля Майстра-Генерала. Дуель людожера і ката: хто назве більше оригінальних методів страти.

Поєднавши зовнішній «страшний» антураж і ці насправді жахливі деталі, Дяченки зображають своє царство мертвих, відмінне від інших літературних царств, однак водночас архетипічно подібне до них. Адже основні параметри використані: довічні муки грішників, приреченість, безнадія…

Однак не завдяки порушенню сталих законів жанру «Ключ від Королівства» видається нам цікавим і оригінальним. Найголовніше у ньому те, що сьогодні називають «мессиджем», себто ідея. Ліна не просто переживає захопливі пригоди, а поступово усвідомлює й приймає відповідальність не тільки за свої вчинки, а й за долі інших людей.

Те саме можна сказати й щодо всіх книжок Дяченків: хоча книжки про Королівство закінчуються із певним натяком на продовження, проте навряд чи Дяченки колись почнуть займатися серіальщиною, штампуючи схожі між собою «Ключі від Королівства». Про це свідчать всі їхні книжки; і саме тому від наступного «Ключа» слід чекати нових ідей, нових несподіваних точок зору на вже звичний читачеві світ Королівства. Які нові двері відкриє цей новий «Ключ»? Поживемо — побачимо.

Володимир Пузій

УДК