Однойменні - Едрієн Янг

Підійшла до нього ще на крок, шлейф сукні потягнувся за мною.

— Волів би більше ніколи не бачити тебе в цих дурних лахах, — нарешті вишкірився він.

— Гаразд.

Я по одному розстібнула всі ґудзики, поки сукня не сповзла з плечей, Вест тільки й споглядав, як вона спливає на підлогу зеленим озерцем. Нижня сорочка була така ж дурнувата, як і сукня, на стегнах зав’язувалася на бантики атласними стрічечками.

— Отак краще?

— Краще, — погодився він.

На якусь мить здалося, ніби ми не в Саґсай Голмі. Ніби ми ніколи не входили до Безіменного моря, ніколи не бачилися з Голланд. Він усміхнувся, неначе подумав те саме.

«Цікаво, — промайнуло в голові, — а чи не шкодує він про те, що вирішив тоді, біля бар’єрних островів? Від Сента я його звільнила, але ж притягла до Безіменного моря і вручила його долю в руки Голланд. Мало не втратила Жоржину. Зрозуміло, як він почувається — коли до пуття не може впливати на події».

На вилицях йому залягли тіні, і ще якусь мить Вест здавався безтілесним духом. Я стиснула зуби, у животі ніби камінь поважчав. Під тією люттю зміївся страх. Мені було страшно, що він є просто тим, ким він є. Що він підписав контракт, бо не проти бути тим, кого з нього зробив Сент.

Я могла кохати й такого Веста. Веста з темним минулим. Але як я могла до нього прив’язуватися, якщо він до того повертався?

— Хочу в тебе дещо спитати.

Він обхопив груди руками, ніби обіймав сам себе.

— Запитуй.

— Чому ти підписав цей контракт? Тільки чесно. — Я й сама не знала, як це краще висловити.

— Боявся, — відповів він, не роздумуючи.

— Чого?

— Справді хочеш це знати?

— Справді.

Він мовчки кліпнув очима, і я зрозуміла, що побоююся його відповіді.

— Боявся, що тобі захочеться всього того, що

вона може тобі дати. Того, чого я тобі дати не зможу ніколи.

Від того, яка вразливість проступила в його очах, мені клубок став у горлі.

— Не хочу, щоб ти працювала на Голланд: боюся, ти потім не повернешся на Звуження. До мене.

Мені аж дух перехопило.

— Мені від Голланд нічого не потрібно. Мені потрібен ти, — відповіла невиразно. — Вона ж не зможе дати те, що можеш дати мені ти.

У нього щоки спалахнули. Нелегко йому давалася така чесність.

— І мені також не хочеться, щоб ти працював на Голланд, — додала. — Не хочеться, щоб ти був таким, як тоді.

— Якщо завтра все піде так, як запланували, то мені й не доведеться.

— Навіть якщо піде не так, як запланували. Я не хочу, щоб ти на неї працював. — Підступила до нього ще на крок.

— Я вже підписав контракт, Фейбл.

— Мені байдуже. Пообіцяй мені. Навіть якщо доведеться залишити «Жоржину». Навіть якщо доведеться почати спочатку.

Він зазирнув мені у вічі — і губи затремтіли.

— Добре.

— Присягнися.

— Присягаюся.

Я полегшено видихнула. Нарешті мене дещо відпустило. Але Вест мав нещасний вигляд. Переминався з ноги на ногу, тер обличчя обома руками.

Я розуміла, у чім річ. Це відчуття, що потрапив у пастку. І виходу немає. Розуміла, бо відчувала те саме.

— Батько казав, що найприкріша помилка, якої він припустився, це коли дозволив Ізольді ступити на його корабель, — стиха мовила я.

Вест звів очі, ніби знаючи, що скажу далі.

— Він, мабуть, бісився з того, що кохає її, — прошепотіла я.

У каюті запала повна тиша, немов разом зникли всі звуки моря, усі шуми поселення.

— Ти хочеш знати, чи не відчуваю я те саме?

Я кивнула й одразу про це пошкодувала.

Він глянув на мене, ніби приміряючись. Вирішуючи, відповідати чи ні. Чи варта я щирості.

— Іноді буває, — визнав зрештою.

Проте мене не накрив такий жах, на який чекала, бо, вимовивши це, Вест не відвів очей.

— Але ж це почалося не того дня на Джевалі, коли ти благала тебе перевезти до Сероса. Це почалося задовго до того. Для мене.

Дивилася на нього — і в очах збиралися сльози.

— Та що, як…

— Фейбл.

Він присунувся близько-близько, обхопив долонями моє обличчя, запустив пальці у волосся. Шкіра спалахнула феєрверком відчуттів, я схлипнула, не тямлячись від утіхи: нарешті він мене торкнувся. Його губи опинилися зовсім поруч.

— Відповідь на це запитання завжди незмінна. Що трапиться, неважливо. — Він стиснув мене міцніше. — Ми з тобою разом.

Це пролунало, немов обітниця. Але зі звучанням цих слів у мене в грудях розквітав біль, немов те заклинання відлунило аж у кістках.

Моє обличчя вже чекало на його доторк. Я напівголосно запитала:

— І скільки ти отак житимеш?

Його губи розімкнулися, і цілунок був такий ніжний і глибокий, аж ніби простір навколо геть зник. Із горла йому вихопилося коротке:

— Завжди.

Я вчепилась у його сорочку, притягнула до себе, і вмить не стало тих прірв, що зяяли між нами ще скількись хвилин тому. У мить, коли відчула його теплу шкіру, вони просто розчинилися. І він це теж відчув. То був жадібний цілунок. І так само нетерпляче його пальці розв’язували ті бантики на нижній сорочці, аж поки та не зіслизнула зі стегон.

Усміхнулася, не відриваючись від нього, переступила через купу шовків на підлозі й разом із ним упала на ліжко. Відкинулася на ковдру і притиснулася до нього так, що аж танула від палу його тіла. Обхопила його ногами, розстібала сорочку і щораз мало не обпікала пальці, торкаючись його шкіри. Протяжливий видих — і ось відчуваю всім тілом його вагу.

Губи Веста промандрували від мого обличчя до западинки між ключицями — і рушили далі до грудей. У мене вихопився тихий стогін,