Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Угу, зробить що завгодно. Гей, курпе, ану глянь сюди.

Сет звів очі. На місцевому бавському діалекті курп означало «дитина». Він звик до таких зневажливих кличок. Хоча йому йшов тридцять п’ятий рік — і сьомий, відколи його оголосили Заблудлим, — однак через властиві шинам великі, круглі очі, невисокий зріст і схильніть до облисіння жителі Сходу твердили, що ті схожі на дітей.

— Встань, — наказав Тук.

Сет підкорився.

— Пострибай.

Сет виконав наказ.

— Вилий Тонове пиво собі на голову.

Сет потягнувся за кухлем.

— Гей, ти! — крикнув Тон, відсовуючи глиняну посудину. — Ану припини! Я ж іще не допив!

— Бо якби допив, — відказав Тук, — то як би він вилив його собі на голову?

— Нехай зробить щось інше, — пробурчав Тон.

— Що ж, можна, — Тук витягнув з-за халяви ножа й кинув його Сетові. — Курпе, поріж собі руку.

— Туку… — гугнявим від застуди голосом промовив інший чоловік на ймення Амарк, — так не робиться, і ти це знаєш.

Тук не скасовував наказу, тож Сет виконав його: підхопивши ніж, узявся різати руку. З-під брудного леза сочилася кров.

— Переріж собі горлянку, — сказав Тук.

— Туку, облиш! — знову втрутився Амарк, підводячись. — Я не…

— Цить уже, — кинув Тук. Тепер за ними спостерігали й іще кілька компаній, що сиділи за іншими столами. — Зараз усе зрозумієш. Курпе, переріж собі горлянку.

— Я не маю права зазіхати на власне життя, — тихо проговорив Сет бавською мовою. — Оскільки я Заблудлий, природа мого страждання полягає в забороні пізнати смак смерті від власної руки.

Із дурнуватим виглядом Амарк опустився на місце.

— Прародителько праху, — сказав Тон, — він що, завжди так балакає?

— Так — це як? — запитав Тук, зробивши великий ковток із кухля.

— Гладко, складно, правильно — немов світлоокий.

— Ага, — відказав Тук. — Він як раб, тільки кращий, бо він — шин. Не втікає, не огризається — нічого такого. І платити йому не треба. Як паршмен, але розумніший. Вартує цілої купи сфер, я б сказав, — він обвів присутніх поглядом. — Могли б узяти його з собою горбатитися в шахті, а платню забирали б собі. Він робив би те, чого ви не хочете. Чистив убиральню, білив хату. Словом, приносив би користь.

— І де ж ти його такого надибав? — запитав один із присутніх, чухаючи підборіддя. Тук був перекотиполем, і тинявся від одного містечка до іншого в пошуках роботи. Показуючи Сета, він швидко заводив друзів.

— О, та це ціла історія, — відповів Тук. — Ішов я якось горами, що на південь звідси, і почув якесь, знаєте, дивне завивання. Не таке, як-от, бува, вітер… Ну і…

Його розповідь була чистісінькою вигадкою. Попередній господар Сета — хлібороб з одного із ближніх сіл — віддав його Тукові за мішок насіння. А селянину він дістався від мандрівного купця, який роздобув його у шевця, а той виграв його в підпільну азартну гру. А до нього були ще кілька дюжин.

Спочатку темноокому простолюду подобалося це нове для них відчуття — мати у власності людину.

Більшості з них раби були не по кишені, а паршмени коштували ще дорожче. Тож завести когось на кшталт Сета й помикати ним і справді було новинкою. Він мив підлогу, пиляв дрова, допомагав у полі, переносив вантажі. Дехто ставився до нього добре, а дехто — ні.

Та зрештою вони завжди здихувалися його.

Напевно, нутром відчували правду: він був здатен на значно більше, ніж те, що вони насмілювалися йому доручати. Мати власного раба — це одна справа. Та якщо цей раб говорив, мов світлоокий, і знав більше за господаря? Це змушувало їх ніяковіти.

Сет намагався грати свою роль, пробував прикинутися менш вишуканим. Це давалося йому дуже важко. Виявилося майже неможливим. Що б сказали ці люди, якби дізналися, що той, хто випорожнює їхні нічні посудини, — Сколкозбройний і Приборкувач сплесків? Вітробігун, наче Променисті за старожитніх часів? Що коли він прикликaє свого Клинка, його очі з темно-зелених стають світло-сапфіровими і ледь не світяться — такий унікальний ефект породжує його меч?

І як же добре було, що вони не довідалися! Сет тріумфував: його таланти не знаходили застосування. Кожен день, коли йому наказували прибирати чи копати, замість того щоб убивати, ставав перемогою. Той вечір п’ятилітньої давнини все ще не давав йому спокою. Йому й до того наказували вбивати, але завжди потайки, тишком-нишком. Ще ніколи йому не давали таких цілеспрямовано жахливих інструкцій.

«Убивай, винищуй, мечем проклади собі шлях до короля. Нехай при цьому тебе побачать. Залишай свідків. Поранених, але живих…»

— …ось тоді-то він і присягнувся служити мені впродовж усього мого життя, — закінчив свою розповідь Тук. — І з того часу він зі мною.

Слухачі обернулися до Сета.

— Це правда, — мовив він, виконуючи попередньо отриманий наказ. — Від першого до останнього слова.

Тук усміхнувся. Він не почувався збентеженим через Сета: видно, вважав само собою зрозумілим, що той його слухається. Можливо, через це він залишатиметься його господарем довше, ніж інші.

— Що ж, — сказав Тук, — мені час іти. Завтра рано вирушати в путь. Побачити нові краї, пройти незвіданими дорогами…

Він любив удавати з себе бувалого у бувальцях мандрівника, хоча, наскільки Сет міг виснувати, той просто переміщувався в межах великого кола. У цій частині Бавландії було багато невеличких копалень — і, відповідно, невеличких селищ. Мабуть, Тук уже бував у цьому самому містечку кілька років тому, але на шахтах знаходилася робота для багатьох тимчасових працівників. Було малоймовірно, що його запам’ятають, якщо лише хтось не зверне уваги на просто жахливі перебільшення в його розповідях.

Жахливі чи ні, та все ж схоже було, що шахтарям кортіло добавки. Вони всіляко заохочували його, пропонували нову порцію випивки, і той скромно погодився.

Сет тихо сидів, підібгавши ноги й поклавши руки на коліна. По одній із них стікала кров. Чи знали паршенді, на що прирікали його, викинувши геть його присяжний камінь тієї ночі, коли втікали з Холінара? Сет повинен був знайти його, а тоді стояти там, при дорозі, гадаючи, чи не знайдуть і його та не стратять — сподіваючись, що знайдуть і стратять, — доки проїжджий купець не зацікавився ним, запитавши, у чому річ. На той момент Сет залишився