Варта!Варта! - Террі Пратчетт

— Вона… не влучила… — ледь промовив він. — Але ж це неможливо! — він витріщався червоними очима на інших двох. — Це ж був останній безнадійний шанс, один на мільйон! 

Дракон склав крила, заледве розвернув здоровенну тушу, принагідно розганяючи повітря, та приземлився на даху. 

Морква однією рукою вхопився за Ноббі, а другу поклав Колонові на плече. 

Сержант, здавалося, мало не ридав від люті й розгубленості. 

— Останній безнадійний шанс, один на мільйон! 

— Сержанте… 

Дракон розревівся вогнем. 

То був ідеально-контрольований потік плазми. Пройшов крізь дах, як крізь масло. 

Він прорізав сходові клітки. 

Дістався до древніх масивних балок — і вони ламались, немов паперові. Врізався у трубопровід. 

Він руйнував поверх за поверхом, немов кулак розлюченого бога, і, зрештою, дійшов до великого мідного чану, наповненого тисячею галонів свіжовиготовленого віскі. 

Пропалив і його теж. 

На щастя, шанси вижити після такого вибуху були точнісінько один на мільйон. 

* * * 

Бутон полум’я розпускався, немов троянда. Величезна помаранчева троянда, що переливалася жовтим. Полум’я охопило весь дах і оповило самого дракона, який, здавалося, і сам здивувався своїй силі, стрімко залопотів крилами, здіймаючись вгору над гарячим клубом розтрощених балок та уламків труб. 

Натовп зачаровано споглядав, як у небі розквітала квітка полум’я, тож ніхто й не помітив, як Ваймз зі стогоном та лементом проштовхувався крізь тісняву людських тіл. Він проштовхнувся крізь ряд гвардійців і що було сили побрів площею. Нікому до нього не було діла. 

Він зупинився. 

То була не скеля, бо ж Анк-Морпорк стояв на глинистій місцевості. То радше була брила зглинявілого каміння, якій, напевно, було понад тисячу років. Ймовірно, її знайшли на місцевості, де заснували місто. Анк-Морпорк уже сягнув того віку, коли нові будівлі будували на залишках старих. 

Цю каменюку притягли до центру площі і прикували до неї леді Сибіл Ремкін. Вона була у нічній сорочці та завеликих гумаках. Скидалось на те, що вона не збирається здаватися, і Ваймзові немов ввели миттєву ін’єкцію солідарності з усіма, хто також боровся. Вона глянула на нього поглядом, налитим люттю у найчистішому з її проявів. 

— Ти! 

— Ти! 

Він вимахував сікачем, не знаючи, до чого братися. 

— А що зразу я? — запитав він. 

— Капітане Ваймз, — немов відрізала вона, — ви би зробили мені дуже велику послугу, якби перестали мотиляти цією штуковиною і знайшли їй відповідний застосунок! 

Ваймз не слухав. 

— Тридцять доларів на місяць, — бурмотів він. — І за це вони померли! Тридцять доларів! А я ще й, бувало, штрафував бідного Ноббі. Та мусив — у дисциплінарних цілях, хіба ні? Ну, в того чоловіка усе робилося за принципом «стук-грюк, аби з рук». 

— Капітане Ваймз! 

Він зосередився на сікачі. 

— Ой, — сказав Ваймз. — Так. Вибачте! 

То був добрячий металевий сікач, а ланцюги — старі та іржаві. Він рубанув один раз — і з каміння посипалися іскри. 

Натовп принишк і спостерігав. До капітана уже бігли декілька гвардійців. 

— Ти що в біса там робиш? — сказав один із них — вочевидь той, що не вирізнявся уявою. 

— Ти що в біса там робиш? — пробурмотів Ваймз, закотивши очі. 

Вони остовпіли. 

— Що? 

Ваймз заходився і далі рубати ланцюги. Декілька ланок задзвеніли, впавши на землю. 

— Ну, ти сам напросився, — сказав один із гвардійців. 

Ваймз угрів його ліктем в живіт — прямісінько під ребра; той ще впасти по-людськи не встиг, як капітан з усіх сил копнув іншого в колінну чашку, другим ліктем впіймавши його підборіддя, що саме летіло додолу. 

— Ага, напросився, — сказав Ваймз неуважно і потер лікоть. Агонія у всій красі. 

Він переклав сікач в іншу руку і знову взявся трощити ланцюги, розуміючи десь у закутках свого розуму, що до нього поспішають ще декілька гвардійців, але поспішають «по-особливому» — так, як вміли лише вартові. Він це добре знав. То була така особлива манера поспішати, що керувалася гаслом: «Нас тут багато, нехай хтось інший йде першим». Себто Ваймз виглядав готовим убивати, а гвардійцям ніхто не платив за те, щоб вони вмирали, може, «якщо я бігтиму недостатньо швидко, то він уже піде собі…». 

Навіщо псувати хороший день гонитвою. 

Леді Ремкін скинула окови. Натовп загудів оплесками і не змовкав. Незважаючи на те, що зараз творилося в їхніх головах, слід визнати, що народ Анк-Морпорка ніколи не відмовляв собі у видовищах. 

Вона схопила ланцюг та почала намотувати на кулак. 

— Деяким вартовим слід пояснити, як варто поводитися з… — почала вона. 

— Не на часі, не на часі, — відмовив її Ваймз, вхопивши за руку. Здавалося, що він намагається зрушити гору. 

Аж раптом оплески та схвальні вигуки затихли. 

За спиною Ваймза пролунав звук. Не надто голосний. Радше невимовно неприємний скрегіт. То був звук того, як чотири лапи, що рясніли гострими кігтями, одночасно приземлилися на бруківку. 

Ваймз розвернувся і подивився вгору. 

Дракон був вкритий сажею. 

Всюди валялися шматки обгорілого дерева, які все ще жевріли. Велична бронзова драконова броня вкрилася чорними смугами. 

Він опустив голову, аж поки Ваймз не опинився за декілька футів від його очей, і спробував на ньому сфокусуватися. 

«Бігти, мабуть, сенсу немає, — мовив до себе Ваймз. — Та й якби був, я вже не маю сил». 

Він відчув, як його рукe оповила рука леді Ремкін. 

— Ти молодець, — сказала вона. — У тебе майже вийшло. 

Навколо ґуральні падав дощ з обвуглених скалок. Ставок перетворився на болото з уламків, що вкрилося густою плівкою попелу. З водяної гущі попелу з’явилася голова сержанта Колона. Він дістався берега і, немов якась морська форма життя, що воліла звершити пришвидшений процес еволюції, виліз із води. 

Ноббі уже сидів на березі. Розлігся, мов жаба, і стікав водою. 

— Ноббі, це ти? — з тривогою в голосі запитав сержант Колон. 

— Я, сержанте. 

— Це тішить, — ревно промовив Колон. 

— А мене не дуже, сержанте. 

Колон вилив воду зі свого шолома і раптом запитав. 

— А де наш маленький Морква? 

Ноббі заледве підвівся на лікті. 

— Не знаю, — сказав він. — Пам’ятаю, як ми стояли на даху, а потім вже летіли додолу. 

Вони обидва глянули на попелясті води ставка. 

— Я сподіваюся, — промовив повільно Колон, — він уміє плавати? 

— Не знаю. Він не розповідав. Якщо задуматися, то в горах, певне, дуже не поплаваєш, — сказав Ноббі. 

— Але, може, там були кришталево чисті гірські озера чи глибокі гірські річки, — з надією промовив сержант. — А ще карові озера, що розлились десь по захованих долинах. Це я ще не згадав підземні озера. Він просто мусив навчитися. Певне, з води днями не вилазив. 

Вони продовжували роздивлятися грязьку сіру поверхню. 

— Ймовірно, то його обладунки, — сказав Ноббі. — Певне, набрали води і потягли його на дно. 

Колон похмуро закивав головою. 

— Я потримаю ваш шолом, — сказав Ноббі, витримавши паузу. 

— Але я твій старший офіцер! 

— Так, — розсудливо відповів Ноббі, — але, якщо ви там застрягнете, то не завадило б, аби найкращий підлеглий сидів тут — на березі, — готовий у будь-який момент допомогти, чи не так? 

— Є… у твоїх словах суть, — зрештою відповів Колон. — Ти правий. 

— Ну, тоді до справи. 

— Але є одна проблемка… 

— Яка? 

— …Я не вмію плавати, — сказав Колон. 

— А як ви тоді вибралися