Первісна. У вирі пророцтв - Олег Євгенович Авраменко

— О! — співчутливо мовила Ейрін. — Мені дуже прикро.

— Уже в школі, — вела далі Ґлиніш, — учителі пояснили, що такі передбачення провидиці повинні тримати при собі й ні з ким ними не ділитися, поки вони не здійсняться. Надалі я так і робила, хоча це було непросто.

— А ви мали невиправне пророцтво про чиюсь смерть? — запитала Ейрін і тут-таки пошкодувала про свої слова. — Ой, вибачте! Мабуть, про це не можна питати…

— Усе гаразд, леді Ейрін, — стримано відповіла чаклунка. — На щастя, Див поки милував мене від таких пророцтв. Знати, що хтось помре, і мовчати, щоб не накликати ще більше лихо… — Вона хитнула головою. — Мені досить хвороб, каліцтв і розбитих сердець. — Кілька секунд Ґлиніш вагалася, та врешті продовжила: — Востаннє це було півроку тому, наприкінці мегева. Є в мене одна знайома, дівчина трохи старша за вас. Вона мала нареченого, дуже гідного юнака, вони були такою чудовою парою, і, здавалося, їх ніщо не зможе розлучити. Аж раптом я побачила, що між ними станеться сварка, і дівчина, під впливом емоцій та через фатальний збіг обставин, утне велику дурницю. Вона негайно про це пошкодує, спробує все виправити, але буде вже пізно. Я могла б легко цьому запобігти, проте нічого не зробила, дозволила подіям розвиватися так, як їм належало. Тепер моя знайома страждає — та вона, принаймні, жива. І оплакує лише втрачене кохання, а не смерть свого коханого.

— Сумна історія, — сказала Ейрін. І несподівано для самої себе додала: — Хоч, гадаю, це не йде ні в яке порівняння з тим, що ви пережили через нещастя з Ґвен.

Ґлиніш рвучко зупинилася, на її обличчі застиг наляканий вираз.

— Про що ви?.. Я вас не розу… — Та збагнувши, що своєю поведінкою вже виказала себе, приречено зітхнула. — От мене й упіймали. Я сподівалася, що все обійшлось, минуло ж більше двох років, а тут… Як ви здогадалися?

— Не знаю, — чесно відповіла Ейрін. — Просто мені зненацька сяйнуло, і я, не подумавши, бовкнула. Якби ви так не відреагували, то… Отже, це правда? Ви передбачили, що Ґвен утратить Іскру?

Чаклунка понуро кивнула:

— Це було моє восьме невиправне пророцтво. За місяць до того фатального іспиту я наворожила, що одна молода відьма перетвориться на відьмачку. Все гадала, котра з них, а на леді Ґвенет і подумати не могла, бо була певна, що це станеться через близькість із чоловіком. Ви ж, мабуть, і самі знаєте, що вона лише третя відьма за всю історію Сестринства, яка втратила Іскру внаслідок тимчасової смерті. Попередні два випадки трапилися ще в минулому тисячолітті, і навіть серед відьом було чимало скептиків, які вважали, що обидва рази Іскру було втрачено зі звичайних причин, а постраждалі сестри просто збрехали, щоб викликати до себе співчуття. А я взагалі нічого про це не чула.

— То, виходить, ви просто не помітили небезпечного релікту під час Ґвениних іспитів?

— Звичайно, не помітила. Інакше вказала б леді Лін на її помилку.

— І таким чином, — зауважила Ейрін, — самі того не підозрюючи, втрутилися б у власне пророцтво.

— Аж ніяк, — рішуче заперечила Ґлиніш. — Теорія передбачень стверджує, що в таких ситуаціях на здійснення пророцтва мають вплив лише усвідомлені вчинки. А я не знала, що той релікт міг позбавити леді Ґвен Іскри. І якби звернула на нього увагу, то діяла б у цілковитій упевненості, що просто відвертаю загрозу її життю. Пророцтво, найімовірніше, залишилося б чинним і спрацювало б на якійсь іншій молодій відьмі, вже не в результаті нещасного випадку, а з її власної волі… або ж із її власної дурості. — Вона помовчала, дивлячись повз Ейрін зажуреним поглядом. — Ця думка досі не дає мені спокою. Якби я була трохи уважніша, якби помітила той клятий релікт… Хоч, може, все так і мало статися. Може, якраз пророцтво засліпило нам з леді Лін очі, не дозволило побачити те, на що за звичайних обставин ми просто не могли не звернути уваги. Може, це справді була доля…

Довкола Йорверта з Ківаном вирував і біснувався людський натовп. Звідусіль чулися вигуки: „Слава поборникам!“ — „Смерть королю!“ — „Хай живе Лаврайн!“ — і сипалася традиційні прокльони на адресу єретиків, чаклунів та відьом. На високому притворі собору Святого Падара стояв сімнадцятирічний юнак у строгому і водночас розкішному костюмі з дорогого сукна, теплому плащі, підбитому горностаєм, шкіряних чоботях та пухнастій шапці з хутра куниці. Простолюд, який невпинно стікався на площу з усіх кінців міста, був би й радий задушити його в своїх палких обіймах, але цьому перешкоджали суворі чоловіки в червоних мундирах Конґреґації. Поборники оточили з усіх боків сходи до собору, надійно відгородивши від народу його кумира — принца Лаврайна аб Броґана, мученика за Святу Віру, єдиного з усіх вельмож, хто наважився відкрито засудити дії короля-відступника. Через це він потрапив за ґрати, але два дні тому з Дивовою поміччю зумів звільнитися й сьогодні вранці прибув до Бланаха, де мешкали побожні та доброчесні люди…

— Його так легко вбити, — тихесенько, одними лише губами прошепотів Ківан, проте Йорверт розчув його й непомітно штурхнув ліктем у бік.

— Припни язика, — промовив так само пошепки.

Утім, ідея була спокуслива. Якби не чіткий наказ, отриманий від Елвен, Йорверт не вагався б ані секунди — наслав би на Лаврайна які-небудь смертельні чари, і ніхто б із присутніх не збагнув, звідки було завдано удару. Проте Елвен не хотіла загострювати ситуацію й давати поборникам найменші підстави для звинувачення короля у змові з чаклунами. Сам Йорверт вважав таку обережність марною й невиправданою. Він був певен, що тепер, коли до поборників приєднався Лаврайн, вони остаточно відмовляться від планів упокорити Імара, а поведуть боротьбу на його знищення, тому не забаряться приписати йому всі смертні гріхи — і на почесному першому місці в цьому переліку фіґуруватиме сприяння чаклунам. Їм буде байдуже, чи мають вони вагомі підстави для таких