Потойбiчне - Василь Семенович Стефаник
І здавалося, що так уже буде без кінця.
Вночі він чув найтихіші звуки, і було їх так багато, що він уже не боявся їх. І знав їх так добре, що завжди пізнав би між ними найменший новий. Його тільки дивувало сильно: де їх стільки береться вночі? Дивно, що раніш він не чув і одного подібного.
Так минали ночі.
VIII
І коли раз, у глупу ніч, в одноманітну музику знайомих звуків уплівся новий, – він зразу піймав його і насторожився.
Це був тихесенький, жалібний скрегочучий писк, ніби забуте кошеня безсилою лапкою мовчки шкрябало по шибці.
Без найменшого звуку він підвівся і сів на ліжку. І в ту ж мить почув, як заскреготіло тихенько скло і перед вікном щось мелькнуло, а просто перед ним промайнув струмок свіжого повітря, повний чужих надвірніх шепотів і сонних звуків.
А перед діркою сторожко став силует людської голови.
Вічність чи хвилина минула – він не знав. Але не боявся і з цікавістю, мов спросоння, дивився на круглий силует з двома мутно блискучими цятками посередині.
А як голова просунулась у вікно і сторожко наставилася в пітьму кімнати – цілий рій страшенних криків піднявся аж од пальців ніг і буйною хвилею вдарився в горло.
Але горло було міцно стиснуте холодним ланцюжком жаху, і ні найменшого звуку не рознеслося по кімнаті. Тільки волосся на голові виправилось як дріт і по між ним полився струмок холодного, терпкого повітря.
А перед очима, як живі, стали поперетягані і потикані ножем шиї.
Він хотів ворухнути ногами, але не міг: вони складали з ліжком одно ціле. Тільки руки, як тіні, нечутно шукали кругом.
Одна зачепилася за вузький ремінний поясок, що висів на спинці крісла.
А голова ще більше просунулася в хату, і профіль шиї ясно визначався на білім луткові.
Блискавкою промайнула в голові маленька, з однієї лінії, фігура, страшна, як смерть.
Бо вона була символом смерти.
IX
І кінець пояска, як гадюка, просковзнув крізь пряжку, і символ смерти був уже в руках.
Один бистрий непомітний рух – і ремінь туго затягся кругом шиї в вікні.
Щось глухо уркнуло в стиснутім горлі… брязнули розбиті склянки… знадвору застукало в стіну, ніби хто швидко дрався по стіні…
А він, уже не помічаючи ніяких звуків, тяг за ремінь все дужче й дужче.
Згодом устав на ліжку і закляклими руками натягав кінець…
Час не існував. Тільки чулось скреготаннє скла об стиснуту шию.
А потім і це зникло.
Тоді злість, як вибух пожежі, обхопив його з тім'я до п'ят.
Він підняв ногу і скільки сили ударив у голову.
І раз за разом, все більше скаженіючи, він підводив і опускав ногу.
І кожний раз у кімнату падав ляскаючий звук, ніби хто плямкав великими одвислими губами, і в'яло качалася по лутку голова та злісно скреготіли шматочки по затягнутій шиї.
Було схоже на те, ніби він одривав міцно прив'язаний м'яч, не міг одірвати, і бив його від злости ногою.
Нога була мокра і тупо нила…
X
…Утома свинцем придавила його тім'я. Він сів і, ледве рухаючись, прив'язав ремінь до ліжка і, не однімаючи руки, упав на подушку. І не було вже ні страху, ні звуків. Він спав, як мрець…
Сіра усмішка світання заграла на п'яти шибках чудного вікна.
А на луткові лежала кривава голова з перев'язаною ременем і порізаною склом шиєю.
І вилізлими очима пильно вдивлялася в скорчену сонну людину на стоптанім і скривавленім ліжку…
Надія Кибальчич
Народилася 26.04.1878 р. у м. Ясногород на Житомирщині у родині письменниці Надії Симонової-Кибальчич (1857-1918), яка писала під псевдонімом Наталка-Полтавка. Закінчила Лубенську гімназію, деякий час жила в Італії та Австрії. Поезії, оповідання і казки друкувала в журналах «Літературно-Науковий Вістник», «Будучність», «Молода Україна», «Рідний край», в ґазетах «Рада», «Руслан», «Діло» та в альманахах.
Перекладала з італійської, французької та німецької.
Смерть чоловіка викликала велику депресію, письменниця кілька разів намагалася покінчити самогубством. Востаннє це сталося 6.09.1914 р. у м. Кагарлик на Київщині.
Оповідання «В старих палатах» публікувалося в «Українській Хаті» (1912).
В старих палатах
Паоло Порта рішив переїхати на зиму до стародавнього міста N. і оселитися в будинку, що дістався йому від покійного дідового брата Бенедетто Порта.
Того будинку він ніколи не бачив, бо ніколи не був у N. У нього було чимало маєтків у ріжних провінціях і чимало будинків по ріжних містах. Свого діда, Бенедетто Порта, від котрого йому зосталась величезна спадщина в додачу до великої спадщини по батькові, він бачив тільки раз. Тоді він був ще підлітком. Дід справив на нього дуже неприємне вражіннє: то був завсіди ласкавий, навіть підлесливий добродій, але хлопцеві чогось здавалось, що він, напевне, лихий та немилосердний. Казали, ніби він придбав своє величезне багацтво потайним лихварством.
Вже немолодим, він став коханцем сіньори Марії Дольчепане, жінки офіцера. Коли її чоловік поїхав на війну, вона оселилася в N. у будинку Бенедетто Порта, розкошувала та розважалася, а чоловікові слала ласкаві та жалібні листи. Через кілька місяців слуги знайшли Марію Дольчепане та Бенедетто Порта неживими. Ніхто не міг зрозуміти цієї події. Знаючи вдачу обох і всі обставини, ніхто не припускав, щоб це було самогубство. Нічого схожого на злочинство теж не було. Коштовні речі лежали на своїх місцях, в кишенях Порта було повно грошей.
Оце все, що чув Паоло Порта про смерть свого нерідного діда.
Коли Паоло Порта приїхав у місто N. обдивитися будинок, то побачив, що то був не будинок, а стародавні шляхетні палати. Збудовані вони були на три поверхи з масивного темного каміння. Навкруг була широка кам'яна призьба, щоб було на чому сидіти слугам гостей, в мури були вкручені важкі залізні кільця, в ознаку того, що палати належали шляхетському роду, а на рогах були приковані залізні ліхтарні чудової роботи.
Палати були могутні і гордовиті, але сумні. Ті, що там жили у протязі кількох віків, віддали їм частину своїх думок, свого горя та мрій і оживотворили їх таємним життєм. Старі палати жили, як живуть старі листи та книги, котрих ніколи не покидає дух тих, що над ними думали.
В перших двох поверхах містилися урядові інституції, третій стояв замкнений. Видно, давно там не
