Учта для гайвороння - Джордж Мартін

А далі, де Медовуха вливалася широким гирлом до протоки Шемріт-Саги, поставав Вишестраж. Вказівні вогні на велетенській вежі яскраво блищали проти світанкового неба, а тінь, що починалася аж від стрімчаків Лупацького острову, де саме і стояла вежа, різала місто, наче меч. Старожили Старограду легко розрізняли годину дня за тим, куди падала тінь. Дехто казав, що з вершини Вишестражу видно усе аж до Стіни. Напевне, саме тому князь Лейтон не сходив звідти вже більше як десятиріччя, вважаючи за доцільніше правити своїм містом з-попід хмар.

Повз Баша річковим шляхом прогуркотів візок різника з п’ятьма пацями, що верещали з розпачу. Баш поспіхом забрався з дороги і ледве не втрапив під дощ з лайна та помиїв, котрі якась міщанка випорожнила з цебра просто у вікно нагорі. «Як стану маестром у замку, то матиму собі коня для подорожей» — подумав Баш, негайно запнувся на бруківці й гірко спитав себе, кого він дурить. Не буде йому ані ланцюга, ані місця за високим панським столом, ані великого білого коня. Решта його днів мине серед крякання круків за відтиранням брудних плям зі спіднього архімаестра Вальграва.

Він стояв на одному коліні, намагаючись витрусити поли від грязюки, коли почув голос:

— Доброго ранку, Баше.

Просто над ним стояв алхімік.

Баш хутко підвівся.

— Третій день нині… ви ж казали, що будете у «Пері та кухлі»!

— Ти сидів зі своїми друзями. А я не хотів нахабно лізти до вашого товариства.

Алхімік мав на собі подорожнього кобеняка з каптуром — бурого, непомітного. Сонце виглядало з-над дахів за його плечем, і обличчя під каптуром було важко розрізнити.

— То ти вирішив, хто ти є?

«От учепився — неодмінно змусить казати вголос!»

— Та напевне, злодій.

— Я так і гадав.

Найважчою частиною справи було витягти важку скриню з-під ліжка архімаестра Вальграва рачки на ліктях та колінах. Скриня була зроблена міцно, обкута залізом, проте замок її було зламано — маестер Гормон підозрював у зламі Баша, але помилявся. Вальграв зламав замка сам після того, як загубив до нього ключа.

Усередині Баш знайшов гаман срібних оленів, перехоплений стрічкою кучерик білявого волосся, дрібненький малюночок жінки, схожої на Вальграва (аж до вусів), і лицарську рукавицю зі зчленованої сталі. Вальграв колись казав, що рукавиця належала принцові, та вже не міг пригадати, якому саме. Коли Баш струснув її, на підлогу випав ключ.

«Якщо візьму до рук — значить, злодій» — пригадав він свою тодішню думку. Ключ був старий та важкий, чорного заліза, і мав відчиняти, як казали, усі двері в Цитаделі. Такі ключі мали тільки архімаестри і завжди носили їх при собі або ховали у безпечних схованках. Але якби Вальграв заховав свого ключа, то його б не побачив більше ніхто і ніколи.

Баш ухопив ключа і був уже на півдорозі до дверей, як раптом вирішив повернутися і поцупити ще й срібло. Зрештою, вкрав ти мало чи багато — однаково вже злодій. «Баш! — покликав до нього один з білих круків. — Баш, Баш, Баш.»

— То ви принесли мого дракона? — запитав він алхіміка.

— Якщо ти приніс те, що мені треба.

— Дайте сюди. Хочу роздивитися.

Баш не збирався дозволити себе ошукати.

— Гаразд. Але ж не посеред річкового шляху. Ходімо.

Баш не мав часу поміркувати і зважити — алхімік уже крокував геть, і він мусив рушити слідом або назавжди втратити і Руженку, і дракона; то й рушив, намацуючи ключа всередині рукава, безпечно схованого у нашитій там потаємній кишені. Адже маестерські ряси завжди мали повно кишень усередині — про це він дізнався ще хлопчиськом.

Щоб не відстати від довгих кроків алхіміка, йому довелося поспішати. Вони пройшли провулком, завернули за ріг, проминули старий Злодійський базар, подолали Шматярський провулок. Нарешті алхімік звернув у інший провулок, ще вужчий від попереднього.

— Годі блукати! — мовив Баш. — Тут нікого нема. Облаштуймо вже справу!

— Як забажаєш.

— Найперше я хочу свого дракона.

— Авжеж.

У руках алхіміка з’явилася монета, пройшлася перекидом по кісточках пальців — так само, як тоді, коли Руженка вперше звела їх двох разом. У вранішньому світлі дракон блищав та мерехтів, додаючи пальцям алхіміка золотавого виблиску.

Баш ухопив монету з долоні, відчув її тепло, підніс до рота і вкусив — бачив-бо, що так роблять люди, коли їм дають золото. Правду кажучи, смаку його він не знав і не розумів, що має відчути, але ж не хотів здатися простаком.

— Як щодо ключа? — трохи почекавши, чемно спитав чоловік.

Але Баш, замість віддати ключа, завагався.

— Вам потрібна якась книжка?

Про деякі зі старих валірійських сувоїв у зачинених підземних книгосховищах казали, що то єдині примірники, які збереглися у всьому світі.

— Що мені потрібно — то вже не твій клопіт.

— Авжеж.

«Справу зроблено, — сказав собі Баш. — Тікай. Біжи хутко до «Пера та кухля», збуди Руженку поцілунком і скажи їй, що тепер вона твоя.» Але чомусь і далі тупцював на місці.

— Покажіть мені ваше обличчя.

— Як забажаєш.

Алхімік стягнув каптура з голови. То був чоловік як чоловік, і обличчя він мав як обличчя. Доволі молоде повнощоке обличчя, звичайнісіньке рисами, з тінню бороди на щелепі. Правою щокою біг ледве помітний рубець. Ніс був гачкуватий, а на голові та навколо вух кучерявилася щільна шапка чорного волосся.

Баш його обличчя не впізнав.

— Я вас не знаю.

— Я тебе теж.

— Хто ви такий?

— Всього лише… незнайомий тобі блукач у мороці. Насправді — ніхто.

— А… — В Баша скінчилися слова, тож він видобув ключа і поклав його у руку незнайомця з мороку. Голова була легка, трохи не паморочилася. «Руженка» — нагадав він собі. — В такому разі справу зроблено.

Він подолав уже половину провулку, аж раптом камені бруківки задвигтіли в нього під ногами. «Ти ба, які мокрі та слизькі» — подумав він. Але справа, схоже, була в іншому. Серце чомусь скажено гупало у грудях.

— Що коїться? — запитав він, не розуміючи, з якого дива власні ноги наче розлилися під ним калюжею води. — Ніяк не второпаю!

— І ніколи вже не второпаєш, — відповів сумний голос.

Бруківка