Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
Коли вони повернулися до спальні, Ерагон розпакував речі, а Сапфіра тим часом вкладалася на своєму ложі. Він обережно вийняв щит, нарукавники, решту обладунків і шолом, потім стягнув туніку й скинув свою кольчугу.
— Ну, ось ми й у Елесмері, — зітхнув юнак, сідаючи на ліжко.
— Нам пощастило, що дорога минула без пригод, — відгукнувся дракон.
— Можливо, воно того варте, — продовжував Ерагон. — Але іноді мені здається, що краще було б залишатися з варденами.
— Ерагоне! — відповіла на те Сапфіра. — Ти ж знаєш, яке для нас важливе твоє подальше навчання! Гадаю, Бром був би задоволений. Та й сама Елесмера варта того, аби глянути на неї.
— Може, й так, — відповів юнак. — І як тобі все побачене?
— Важко сказати, — позіхнув дракон, клацнувши зубами. — Ельфи зберігають більше таємниць, ніж Бром, і можуть виробляти завдяки магії такі речі, про які ти й гадки не маєш. Я, наприклад, навіть не уявляю, як вони примушують дерева набувати потрібної їм форми. Та й не лише це.
Ерагон полегшено зітхнув, зрадівши, що не тільки він зачарований умінням ельфів.
— А як тобі Арія? — спитав він.
— А що таке?
— Ну, ти ж чула, хто вона насправді?
— Вона не змінилася, от тільки змінила твоє ставлення до неї, — дракон поклав голову на лапи.
У небі вже мерехтіли зірки, а над Елесмерою лунало приглушене ухкання сови. Нарешті все заспокоїлося аж до самого ранку.
Ерагон заліз під пухові ковдри й хотів був загасити ліхтар, але потім завагався. Він перебував у столиці ельфів, за сотню футів над землею, лежачи там, де раніше спочивав Врейль…
Це було щось незбагненне.
Підвівшись, він захопив ліхтар, а заразом і меча, і прокрався до Сапфіри. Та задоволено гмукнула, накривши крилом свого хазяїна, котрий скрутився в неї під боком.
І вони міцно заснули разом у чарівній Елесмері.
З МИНУЛОГО
Ерагон прокинувся на світанку, поплескавши Сапфіру по ребрах, а та підняла крило. Пригладжуючи волосся, він підійшов до отвору в стіні й визирнув назовні. Ліс перед юнаком мерехтів міріадами діамантів, що ними виблискувала вранішня роса.
Аж раптом повз Ерагона промчала Сапфіра, здіймаючись високо в небеса. Юнак підскочив від несподіванки й глянув угору. А Сапфіра, посміхаючись, крикнула:
— Доброго ранку, малий!
Ерагон і собі посміхнувся, радіючи з того, що його дракон щасливий.
Він прочинив двері й побачив у коридорі дві таці з їжею, де були переважно фрукти. Поруч лежав згорток з одягом, а також прикріплена до нього цидулка. Насилу розібравши літери, Ерагон прочитав:
«Вітаю Вас, Сапфіро Бджартскулар та Ерагоне, Убивце Смерка! Я, Белаен з дому Міоландра, насамперед смиренно вибачаюсь перед тобою, Сапфіро, за такий сніданок. Ельфи не вживають м'яса, тож якщо ти не проти, можеш зробити так, як і твої пращури, тобто вполювати собі щось у Ду Вельденвардені. Але не залишай після себе слідів, аби наше довкілля не забруднилося кров'ю.
Ерагоне, цей одяг для тебе. Його виткав Нідуен із дому Ісланзаді, й тепер він належить тобі.
Нехай тебе не полишає успіх, нехай у твоєму серці живе мир, нехай оберігають тебе зірки.
Белаен ду Хлджодхр».
* * *
Коли Ерагон розповів Сапфірі про м'ясо, та відповіла:
— Та нічого, мені ще довго не захочеться їсти після вчорашнього бенкету.
Утім, вона миттю проковтнула кілька макових тістечок із принесеного сніданку.
— Це щоб не здатися нечемною, — пояснила вона.
Після сніданку Ерагон переніс згорток з одягом до себе в кімнату й обережно його розгорнув, знайшовши там дві довгі туніки з темно-червоної тканини, пару кремових гетрів і три пари м'якеньких шкарпеток. Одяг був напрочуд якісний і дуже відрізнявся від того, що юнак носив у Карвахолі, а також від убрання гномів.
Ці обновки були дуже доречні, оскільки власний одяг Ерагона вже неабияк потріпався під час подорожі з Фартхен Дура. Скинувши його, він вбрався в одну з розкішних тунік, насолоджуючись дотиком м'якої тканини.
Щойно юнак узувся, у його двері хтось постукав.
— Заходьте! — гукнув він, потягнувшись за мечем.
У двері обережно зазирнув Орик.
— Краще вже в печері, ніж у цьому пташиному гнізді! — буркнув він, оглядаючи кімнату. — Як тобі спалося?
— Непогано. А тобі? — спитав Ерагон.
— Я спав, наче камінь, — зареготав гном із власного жарту. — Бачу, ви вже поснідали, тож ходімо зі мною. Арія, королева та решта ельфів чекають на вас під вашим деревом. — Він роздратовано зиркнув на Ерагона й притишив голос: — Щось відбувається, але нам про це не кажуть. Я не знаю, чого вони вимагатимуть від тебе. Ісланзаді схвильована, немов загнана вовчиця… Я хочу тебе попередити…
Ерагон урвав гнома коротким жестом, і вони почали спускатися по сходах, а Сапфіра плавно спланувала на землю. Знизу їх зустріла Ісланзаді, вбрана в мантію з лебединого пір'я, що нагадувала сніг.
— Ходімо, — сухо мовила вона, привітавшись.
Королева привела гостей на околицю Елесмери, де вже не було будинків, а стежки поросли бур'яном.
— Перш ніж іти далі, — мовила вона, зупиняючись, — ви мусите присягнути прадавньою мовою, що ніколи без нашого дозволу не розкажете про те, що тут побачите.
— І чому це я мушу мовчати? — буркнув Орик.
— Справді, чому? — спитала Сапфіра. — Ви що, не довіряєте нам?
— Недовіра тут ні до чого, — пояснила Ісланзаді, — це заради нашої ж таки безпеки. Ми захищаємо свої знання, адже це наша єдина перевага над Галбаторіксом. І якщо ви заприсягнетесь, то вже не зможете нас зрадити. А ти, Орику-водхр, приїхав слідкувати за вишколом Ерагона, то чому б тобі не прикусити язика? Якщо не хочеш складати присягу, можеш повертатися до Фартхен Дура.
— Я вірю, що ти не бажаєш зла гномам або ж варденам, інакше б я ніколи не погодився, — відповів Орик. — Кажи, що треба говорити.
Доки королева вчила гнома вимовляти потрібну фразу, Ерагон спитав у Сапфіри:
— Хіба я маю це робити?
— А в нас що, є вибір? — відповів дракон.
Ерагон згадав, що чув те саме вчора від Арії, і зрозумів, що королева справді не залишає можливості вибору. Коли Орик закінчив, Ісланзаді запитально глянула на Ерагона. Зітхнувши, той вимовив клятву, а потім те саме зробила й Сапфіра.
— Дякую, — сказала Ісланзаді. — Тепер ми підемо далі.
Земля на верхівці пагорба поросла конюшиною, а сама гора височіла над лісом, ніби останній прихисток у безмежжі загадкового світу.
— Я знаю це місце, — раптом сказав собі Ерагон, згадавши Тогіру Іконока.
«Бум!» — здригнулося повітря від далекого удару. «Бум!» — і юнак
