Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
Мор уважно слухав, час від часу поправляючи стожаром вогонь у каміні.
Мара продовжувала:
— Я хочу запитати тебе, Море, чи не відмовишся ти від свого сина, щойно почувши всю правду про нього? Бо після того, що він сьогодні натворив, не буде йому прощення в жодному зі світів. Ще Птаху йому би простили, але не Перуна — сина Творця. Що він собі думав, закоханий бовдур?!
Мара розпачливо захлипала. Сльози текли з її темних, мов ніч, очей:
— Я прийшла до тебе, Море, з великим проханням.
Вона відвела свої заплакані очі від полум’я. Перевела їх на Мора.
— У мене є велике сподівання, що той, хто зараз може допомогти нашому синові, знаходиться у твоєму світі. Стрибог зараз не слухатиме ані мене, ані тебе, але він почує її. Бо вона його донька, і він їй винен так само багато, як ми винні йому. Це — Мальва. Я розумію, я все розумію, Море. Адже вона тепер на навчанні у твоїй школі, і поки не закінчить науки і не визначиться, на якому вона боці, ти не маєш права відпускати її зі світу Відтіні. Такі правила. Але цей випадок унікальний. Розумієш? Це стосується життя твого сина та життя ще десятка чи навіть сотні тисяч звичайних людей. Бо хтозна, що вчинить твій син зі світом неврів? Ти ж пригадуєш, що він нещодавно витворив у пориві люті? Цілий темний світ знищив. Нехай то був ваш темний світ, і світлі та вищі сили не дуже болісно на це зреагували, але не цього разу. Світ Білих Вурдалаків — унікальний, і його загибелі вам не подарують. Відпусти Мальву зі мною на кілька днів. Я урочисто обіцяю повернути дівчину живою та неушкодженою. І хай вона тоді продовжує навчання та визначається, на якому вона боці. Я не стану перечити й не буду шкодити.
Мара благально зазирала в очі Мору. Той швидко відвів від неї винуватий погляд. Підвівся з крісла. Важко зітхнув. Дивився на Мару згори вниз. Тоді мовчки добув із кишені зелену стрічку. Поклав її на коліна Мари, запитав:
— Твоя?
Мара обережно кінчиками пальців взяла стрічку. Піднесла її до очей. Навіть понюхала, тоді відповіла:
— Моя. — І додала: — Звідки вона в тебе і до чого тут стрічка?
Морок враз відчув, який він замучений. Втома останніх тижнів нещадною хвилею накрила його. Не мав сили кричати, проклинати, випитувати правду, просто говорив:
— Жінко, не придурюйся! Цю стрічку знайшли у кімнаті Мальви, точніше, її частинку. Ще кусень такої ж стрічки мав на собі проклятий служка, який був вибраний нею, щойно вона з’явилася в Оселищі Відтіні. Та ти це добре знаєш, кому я пояснюю? Коли з проклятого зняли каптур, під ним виявилося тіло майже живого чоловіка при душі та при здоровому глузді. Він посміхався та плакав.
Мор питально дивився на Мару. Та стенула плечима.
— І що? Я не розумію, Море, до чого тут Мальва? Не я приставила цього служку до неї, слово честі. Так, ця стрічка моя. Я впізнала її. Дуже давно колись, вже не пригадаю зараз, коли, я подарувала її Птасі. А та, якщо я правильно читаю інформацію з предметів, які колись були моїми, цю стрічку передарувала комусь зі смертних. Може, батькам Мальви, отим зі світу Єдиного Бога, чи старій Горпині. Точно не знаю, та можу, звісно, довідатися, коли в тому є нагальна потреба. Але, Море, до чого тут смерть того нещасного проклятого чоловіка із зеленою стрічкою на руці, якого ви, тобто твої підлеглі, так жорстоко вбили? Хотіли більше знати, то не треба було його вбивати. Я це зчитала зі стрічки. Він мені не доповідав, кажу це, випереджаючи всі наступні твої запитання. І…
Мара ще хотіла щось сказати, та не встигла. За дверима почулися гучні кроки, галас, різкі чоловічі голоси, потім щось голосно ляснуло, поривчасто розчахнулися двері — і на порозі з’явилася Навія з розтріпаним волоссям та лихим блиском в очах:
— Ага, припхалася, йменням батька свого. А хто ж твій батько, люба сестронько? Змій Горинич чи Почвара з Мертвої ріки? І не пускати мене велено? Де справедливість, я вас питаю? Я ж тобі, Море, очі відкрила на цю зрадницю, а ти смієш наказувати не пускати мене! Що, знову віритимеш в її пустобрехи? То все вона, вона, вона… Вона все спеціально вигадала, щоб Мальву від тебе забрати. І свого служку проклятого підіслала теж, щоб шпигував. Море, Море! Дурень ти старий, а не бог. Я ж тебе попереджала й поради слушні давала. Казала: дай малій заразі випити мого зілля — і все буде так, як ти захочеш. Панькаєшся тут з усіма, шмарклі їм підтираєш. Твоя люба Маронька заслуговує на смерть. Так-так, сестрице-зраднице, що вилупилася? Тьху на тебе, пройдохо! Тьху на тебе, тьху!
Мара здивовано витріщалася на з’яву у дверях. Її рідна сестра божевільно скалила зуби та плювалася.
— Так! Це що ще за плювальниця тут об’явилася? Тебе хто сюди впустив? Що тут без дозволу робиш? Ану забирайся негайно з кабінету!
Втому з рамен Мора наче рукою змело. Навію аж пересмикнуло від почутого:
— То що я собі дозволяю, Повелителю? То ця почвара, колишня твоя дружинонька, що собі дозволяє? Припхалася, сидить, вдає із себе невинну. І ти їй віриш? Приставила свого шпигуна до твоєї онуки, намовляла її проти нас. Не здивуюся, коли з’ясується, що той проклятий за наказом Мари зумисно втопив Мальву у Мертвій ріці.
Мара ошелешено дивилася то на зелену стрічку у своїй руці, то на Мора, то на Навію.
— Тобто? Ви зараз про що? Хто кого втопив? — досі не могла нічого второпати Мара.
— Ой-ой-ой, сестричко-лисичко! Овечко невинна! Скажи тепер, що геть нічого не знаєш. Втонула твоя онука у мертвій воді. Аж забулькало. Єдине, що від неї залишилося, — сукня, постоли та ця гидка стрічка, твоя, до речі, стрічка. Тіло Мальви не знайшли. Очевидно, його собі в подарунок забрали почвари з Мертвої ріки.
— Море, що це за нісенітниці? — Мара розгублено дивилася то на Морока,
