Однойменні - Едрієн Янг

Дістала з ременя стрічку рожевого шовку, вільно пов’язала на щупальце корала — так, щоб кінці тріпотіли в течії. Кой спустився до мене, готовий братися до праці. Витягнув молоток, а я відштовхнулася й попливла далі вздовж рифу. За мною линула тінь Веста.

Знайшовши ще один підозрілий сховок, я зупинилася, прилаштувалася в закруті рифу, щоб прив’язати наступну позначку. Вест поспостерігав, дістав із ременя молоток, а коли я розвернулася, щоб узятися до наступного місця, схопив мене за руку й потягнув назад крізь течію.

Стопи шовково залоскотало, а він поглянув на мене і зчепив пальці на моїй руці. Це вперше він мене торкнувся з того часу, як я уклала угоду з Голланд, і було видно, що він вичікує. Чого? Я не розуміла. Вест дрейфував по волі хвиль, відчепившись від якорів команди й корабля. Мені стало соромно, що це все відбувається через мене, у грудях ніби вогнем запекло.

Я сплела свої пальці з Вестовими і стиснула його долоню. Краєчки його губ затремтіли, і він мене відпустив — дав потокові води підняти мене, відтягнути від нього. Ще мить — і він зник.

Глянула вниз: течія відносила мене над коралом, риф пропливав піді мною, і тут вухо зачуло нову пісню каменів. Тоді ще одну. І ще. Озирнулася на край рифу, де перебували Кой із Вестом, — він ніби розчинявся в синій каламуті. «Це колір моря, що спить, — казала мама, — такою вода буває лише на світанку».

У лабіринті рифів ховалося що завгодно, від чорних алмазів до найрідкісніших сапфірів. Більшість історій про добування коштовностей у Безіменному морі, що їх розповідала мама,

народилися в цих водах.

Це місце знає мою матір.

Прив’язала ще одну стрічку й відштовхнулася, щоб течія підхопила мене знову, аж тут виринула думка, від якої занило під ребрами. Вона жодній живій душі не розповідала, де знайшла опівнічний камінь. А які ще таємниці вона залишила під водою?

— Фейбл.

Я ще зависала у глибині, навколо сяяла нескінченна синь. Унизу простирався риф, а нагорі, на поверхні, танцювали сяйливі брижі.

— Фейбл.

Вестів голос вимовляв моє ім’я якось хрипко.

Відчула поруч його тіло, його пальці, що сплелися з моїми. Він поцілував їх, запекла здерта шкіра на кісточках.

— Час прокидатися.

Ледь розплющила очі: крізь шпаринки в зачинених віконницях капітанської каюти пробивалося слабке світло. Просто під ковдрою перекотилася до Веста, обхопила його, поклала голову на плече. Руки й досі дещо терпли, попри кілька годин, що ми проспали в теплі.

У каюті панував Вестів запах, я вдихала його глибоко й розслаблено. Вест ніби відтанув, став більше схожий на самого себе, ніж тоді, у Будинку «Азимут». Не знаю, що подіяло: чи те, що ми знову вийшли в море, чи довгі години, проведені в глибокій підводній тиші. Та байдуже.

— Скоро зійде сонце, — сказав він, відгортаючи волосся з мого обличчя.

Перший день занурень видався важким, мінливі течії сповільнювали наше просування рифами. Хоч ми й знаходили родовище за родовищем, опівнічного каменя не чули й сліду. До того ж не мали часу видобути знайдене. Доводилося лишати всі ті камені там, де вони були поховані під

скелями.

Я тісніше закублилася коло нього, не піддаючись сходові сонця. Узяла Вестову долоню й наставила проти сонячного променя. Пальці порізані й подерті коралами.

— А ти так і не розповідав мені, як вивчився добувати коштовні камені, — прошепотіла.

Уперше побачила, як він надіває ременя, коли ми занурювалися в пошуках «Жайвора». Для капітана це дивно — бути ще й добувачем, це-бо одна з найнижчих позицій у команді.

— Та ще малим вивчився.

— А хто тебе навчив?

Він ніби замислився, вирішуючи, яку частину історії варто мені переповісти.

— Насправді ніхто конкретно. Я просто внадився пірнати вслід за добувачами та споглядати, як вони працюють. Вирішив, що це краще, ніж лишатися на кораблі й зайвий раз потрапляти на очі капітанові.

Притиснула його долоню до обличчя. Мені живіт аж стиснувся, як уявила його, такого малого, що боїться перебувати на кораблі.

— І через це мав додатковий фах, коли пішов до іншої команди.

До Сентової команди. Вочевидь батько взяв Веста невдовзі по тому, як кинув мене на Джевалі. Поки я намагалася якось вижити на тому острові, Вест намагався якось вижити на тому кораблі. Цікаво, скільки часу минуло, перш ніж Сент уперше звернувся до Веста по послугу.

Тут я напружилась: койка затремтіла, і одночасно зачувся далекий гуркіт. Вест теж завмер, дослухаючись.

Я сперлася на лікті, вдивляючись у темряву. За кілька секунд грюкіт донісся знову. Це грім гримить.

— Ні! — Відкинула ковдру, підійшла до вікна, розсунула віконниці.

Вест сплигнув за мною, і тут серце мені впало: у каюту ввірвався вітер. Солодкавий, просякнутий запахом мокрої землі. Небо лишалося майже цілковито темним, над кораблем усе ще проблискували зорі, проте з цим запахом неможливо помилитися.

Це шторм.

Вест задивився на небо, дослухаючись. Я пробігла повз нього, зісмикнувши ременя з гачка обік дверей, і босоніж вискочила на палубу.

Біля штурвала стояв Пай, вдивляючись у воду.

— Я так і думав. Нарешті хоч віддерете дупи від ліжка, — буркнув, махнувши рукою в східному напрямку.

Подалася туди — і лайнулася, побачивши, що він там показує. На вершечках хвиль, що косо проносилися крізь нас, видніли білі плями, ці брижі було добре помітно навіть у темряві.

— Ну що? — Нагорі над трапом вигулькнула Вілла, стала, сунувши великі пальці під ремінь.

Вест вийшов із напіврубки, я схопилася за голову, відгорнула волосся назад.

— Не маємо часу перечікувати. Можемо попрацювати, поки воно не довбане.

Паєві брови злетіли вгору.

— Ти збираєшся лізти в воду? Коли отаке?..

Вест замислено роздивлявся хмари.

— А ти коли-небудь занурювалася під час шторму?

— Раз чи двічі, — зітхнула я.

— А що судно? —