Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
Ельф зітхнув і продовжував розповідь.
— Завдяки нам Паланкара було схоплено й засуджено на заслання, але він, його родина й васали відмовилися залишати долину. Оскільки ми не збиралися їх убивати, то вирішили спорудити вежу Ріствакбейн, щоб вершники стежили за Паланкаром і щоб він ніколи не зміг повернутися до влади. Незабаром його вбив власний син, який не дочекався старості батька. Після цього вся їхня політика полягала в убивствах, зрадах та інших підступах, які остаточно підірвали славу Паланкарської держави. Однак нащадки короля не пішли з долини, і королівська кров усе ще тече в Терінсфорді й Карвахолі.
— Зрозуміло, — сказав приголомшений Ерагон, коли той змовк.
— Та невже? — звів брови Лифаєн. — Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш. Адже саме ця подія переконала Анурина, попередника Врейля, у тому, що треба дозволити людям бути вершниками, аби уникнути подібних суперечок.
— Мабуть, саме це й викликало найбільше суперечок, — реготнув Орик.
— Так, це було непопулярне рішення, — підтвердив Лифаєн. — Навіть сьогодні дехто сумнівається, чи варто було так робити. Принаймні це призвело до сварки між Анурином і королевою Делланир, і згодом Анурин вийшов із правління, оголосивши вершників незалежною громадою.
— Якщо вершники вийшли з-під вашого контролю, то навіщо ж їм було й далі стежити за миром серед народів? — спитав Ерагон.
— Вони не мали іншого вибору, — відповів Лифаєн. — Поки королева Делланир не переконалась у тому, що вершники справді незалежні від будь-якої влади, вона не пускала їх до Ду Вельденвардена.
— Хіба тільки в цьому вони бачили свою вигоду? — спохмурнів юнак.
— І так, і ні, — мовив ельф. — Вершники оберігали народи від занепаду, але хто б стежив за спостерігачами? Саме це й призвело до занепаду. Не було нікого, хто б наважився критикувати вершників, тому їхня спільнота розклалася всередині.
Задуманий Ерагон водив веслом по воді, обмірковуючи почуте. Весло тремтіло в його руках, рухаючись проти течії.
— А хто ж став спадкоємцем Делланир? — поцікавився він.
— Евандар, який зійшов на трон п'ятсот років тому, коли Делланир вирішила відмовитись від владарювання, занадто захопившись магією, і був при владі до самої смерті. Тепер його дружина, королева Ісланзаді, править нами.
— Хіба… — відкрив було рота Ерагон і замовк, вражений власною думкою. — Хіба ельфи безсмертні?
— Колись ми були схожі на вас, — стиха мовив Лифаєн, — такі ж яскраві, швидкі й недовговічні, як ранкова зоря. Але зараз наше життя триває вічно. Так, ми безсмертні, хоча й не убезпечені від тілесних ран.
— То ви самі стали безсмертними, чи як? — уточнив хлопець, але ельф відмовився йому відповідати.
— А скільки ж тоді років Арії? — змінив тему Ерагон.
Лифаєн пильно глянув на нього й підозріло перепитав:
— Арії? А чому ти питаєш про неї?
— Не знаю, — розгубився юнак. — Але вона врятувала мені життя… і життя Сапфіри, тож цікаво дізнатися про неї якомога більше.
— Вибач мені за це нетактовне питання, — вклонився ельф. — У нас вважають нечемним втручатися в чужі справи. Утім, я мушу сказати, і Орик погодиться зі мною, що тобі слід краще охороняти своє серце, Арджетламе. Не час губити його у почуттях.
— Ну, так, — буркнув Орик.
Засоромлений Ерагон не знав, що його й відповісти. Перш ніж він нарешті озвався, Сапфіра подумки звернулася до нього.
— Гадаю, тобі зараз ліпше промовчати, — підказала вона. — Вони не мають на увазі нічого поганого. Не ображай їх.
— То ти згодна з ними? — зніяковів юнак.
— Ти, Ерагоне, нині сповнений любов'ю й шукаєш того, хто б розділив твої почуття, — мудро зауважив дракон. — У цьому немає нічого ганебного.
— Ти скоро повернешся? — стиха мовив до нього Ерагон.
— Я вже повертаюся, — почув він у відповідь.
Усміхнувшись своїм думкам, юнак помітив, що ельф із гномом усе ще чекають на його відповідь.
— Я розумію вас, — похопився він, — але все ж таки хочу почути відповідь на своє запитання.
— Ну що ж, — озвався Лифаєн, — Арія досить молода. Вона народилася за рік до занепаду вершників.
«Це ж було сто років тому! — подумки охнув Ерагон. — Та її правнуки були б старші за мене!» Він розмірковував ще кілька хвилин, а потім мовив, аби не видатися нечемним:
— Ти згадував, що люди заселили Алагезію вісімсот років тому. Але Бром казав, що ми прибули через три сторіччя після появи вершників, а це ж тисячі років тому.
— Точніше кажучи, дві тисячі сімсот чотири роки тому, — втрутився в розмову Орик. — Бром був правий, якщо, звісно, вважати єдиний корабель із двадцятьма воїнами за заселення людьми Алагезії. Вони висадилися на півдні, біля нинішньої Сурди. Ми зустрілися й обмінялися дарунками, але потім вони пішли, і ми не бачили жодної людини майже два тисячоліття поспіль, аж поки король Паланкар не прибув зі своїм флотом. Люди під ту пору вже й забули про нас, пригадуючи лише перекази про волохатих карликів, якими вони лякали своїх дітей.
— А ти знаєш, звідки прибув Паланкар? — спитав Ерагон.
Орик спохмурнів і закусив кінчик вуса, заперечно похитавши головою.
— У нашій історії йдеться тільки про те, що його батьківщина була далеко за Беорськими горами, а пішов він звідти внаслідок війни та голоду.
— Отже, десь існують і інші держави, які можуть допомогти нам у війні проти Галбаторікса! — вигукнув хлопець.
— Можливо, — погодився Орик. — Але їх важко розшукати навіть верхи на драконі, та й мова там інша. Навряд чи хтось нам допоможе. Ніхто не стане перетягати військо невідь звідки й невідь куди.
— Ми теж не змогли б тебе охороняти, — додав Лифаєн.
— Але я б таки спробував, — замріяно мовив Ерагон і задивився на Сапфіру, яка кружляла над річкою в оточенні галасливого птаства, що відганяло дракона від своїх гнізд.
Лифаєн широко всміхнувся.
— Ну хіба вона не чудова? — вигукнув вій. — Гляньте, як виграє її луска на сонці! Ніщо не може зрівнятися з цим видовищем.
— Зажерлива й нестерпна, — стиха буркнув Орик, і парубок мовчки погодився з ним. Здавалося, ельфи ніколи не перестануть вихваляти Сапфіру.
— Нічого страшного, — відгукнувся дракон, пірнаючи під воду. — Усього лиш кілька компліментів.
— Так, зовсім небагато, — уїдливо мовив Ерагон.
— Жартуєш? — висунулась із річки Сапфіра.
Юнак дружньо посміхнувся й глянув на сусідній човен, у якому зосереджено веслувала
