Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

– Цього справді не було в навчальній програмі, – зрештою відповіла офіцер. – Просто не думала, що їм знадобиться це знання – все ж, зараз ми не воюємо з Ос.

– Он як? – мугикнув чотовий Юстин, також озирнувшись на дівчат. – Отже, вони здатні вчитися самостійно. В цьому році цікавий набір талантів.

І чоловік не збрехав. До його команди розвідників потрапило всього п’ятеро новачків і вони вже наздоганяли досвідчених вояк зі свого загону. До прикладу, Дана Отая – походила з відомого, графського роду цілителів і швидко зайняла місце головного помічника лікаря розвідки. Ераст Яртур, що так любив жінок, входив в трійку кращих арбалетників з усього курсу, а фізична підготовка Вієм вже була на рівні старших офіцерів, що неабияк дивувало останніх.

– Реквієм Еар, поспіши до лазарету, твою рану треба оглянути, – гукнула жінка.

Почувши своє ім’я, дівчина широко усміхнулася колишній наставниці, одразу забувши про суперечку з Даною.

– Вітаю, пані Боя, – блондинка привітливо махнула здоровою рукою. – Немає необхідності в лазареті, це лише подряпина, – і, на підтвердження власних слів, Вієм з легкістю прийняла стійку на руках та зробила декілька кроків вперед, демонструючи, що рана її взагалі не турбує. – Ось, бачите, я в порядку.

– Якого біса, Вієм! – обурилася Дана, злісно стиснувши кулаки, щойно блондинка встала на ноги. – Якщо твоя рана знову відкриється – я її вже не лікуватиму!

– Та все добре, мені навіть не боляче, – відмахнулася дівчина, коли раптом ліве плече доволі сильно стисла чужа рука, змушуючи розвідницю напружитися, аби не зойкнути.

– Молодець, висока больова терпимість, – похвалив незнайомий чоловік, оглядаючи бинти з невеликими плямами крові. – Але уламок майже дістав сухожилля. Перестараєшся і більше не зможеш вільно користуватися лівою рукою.

Обернувшись до незнайомця, Вієм уважно оглянула високого чоловіка, одягненого у вільні брюки, світлу сорочку з підкоченими рукавами та обтислий жилет. Це точно був хтось зі старших офіцерів, та й виглядав він відповідно, хоча й надто молодо для власного віку – двадцяти восьми років. Його в’юнке, темне волосся було скуйовджене, а в повітрі ледь відчувався запах тютюну. Впіймавши на собі погляд розвідниці, незнайомець по-доброму усміхнувся і спрямував лікувальний вогонь власної магії до пораненого плеча. Кровотеча зупинилася майже миттєво, а, разом з тим, почав вщухати й біль.

– Не навантажуй руку до ранку, щоб рана повністю загоїлась, – порадив чоловік. Закінчивши коротке, але дієве лікування – незнайомець пішов далі, продовживши розмову зі своїм товаришем.

Мугикнувши, Реквієм поглянула вслід офіцеру і дістала з кишені плитку дорогого шоколаду, загорнуту в щільний папір. Це була одна з тих речей, які завжди були при ній, на ряду з амулетами звукозапису.

– Гей, пане лікарю, – гукнула дівчина, підкидуючи шоколад в руці. Дочекавшись, коли здивований чоловік обернеться, Вієм кинула гостинець йому в руки, широко усміхнувшись: – дякую за допомогу!

Офіцер з легкістю впіймав дарунок, здивовано відмітивши високу якість шоколаду – одна така плитка коштувала цілий золотий. Для порівняння – молодий тур для домогосподарства обійшовся б лише у п’ять срібних. Хіба розвідники стільки заробляють? Та чоловік не став роздумувати, натомість вдячно відсалютувавши незнайомій блондинці. Пригостили і добре.

– Ти теж впізнав цей вогонь, Безь? – задумливо прошепотіла Вієм, погладивши маленьке татуювання на шиї у вигляді рогів бізона та одного слова «ні» між ними.

– Ви знайомі? – прозвучало питання від здивованого Ераста. Хлопець непомітно підкрався ближче, щойно офіцер Боя з чотарем відволіклися на чергове донесення.

– Навряд чи Дем’ян Гамаюн знався б з такою неотесою, – насмішкувато простягнула Дана. Проте, по виразу обличчя цілительки було помітно, що ситуація зацікавила і її.

– Чому одразу неотеса-то? – образилася розвідниця.

– Тому що жоден солдат не повинен звертатися до булавної старшини так, як це зробила ти. Дивно, що тобі не призначили покарання за таке.

– Нам же дозволено вільне звертання в межах штабу, якщо це не виражає неповагу до старших за званням. Та й взагалі, я його вперше бачу. Не думаю, що він образився.

– Ймовірно, так і є, – погодився рудий. – Народ, ходімо вже до їдальні, я голодний.

Перезирнувшись, дівчата цього разу не сперечались, мовчки попрямувавши за товаришем у потрібний бік. Що ж, до завтрашнього вечора вони повністю вільні, тож могли розслабитись.