Чарівна брама - Наталія Михайлівна Лапікура

І тут відбулося, напевне, найнесподіваніше з того, що досі бачив Богдан у цьому світі. Кладка без будь-якого людського втручання одірвалася від протилежного берега і зігнулася навпіл якраз за метр від Нечая. З цього боку місток був таким, як і раніше, а з середини — піднявся сторчма. І навіть не це було найдивніше, а те, що кладка потягла за собою і воду. Тож між козаками і чужинцями стала висока водяна стіна.

— Маємо трохи часу перепочити. Браття Підково і Нетудихато, допоможіть Нечаєві стіну тримати.

Двоє характерників підбігли до Нечая, сіли обабіч нього і поклали руки йому на плечі.

— Цікаво, а що кошлаті зі свого боку бачать?

— Високу стіну з води, а в ній риби плавають, русалки дулі крутять, а Водяник острогою вимахує.

— Вибачайте, діду, вам усе жартувати та жартувати, а у мене голова болить — де ОЦЕ?

«ОЦЕ» не забарилося. Скориставшись оказією, Змій Горинич зайшов з-під сонця. Тож перевага маленького загону козаків обернулася проти них же.

— Мамаю, відходимо під дерева?

— Ми-бо, діду, відійдемо, а Змій спочатку Нечая з побратимами спалить, а потім до нас добереться. Або принаймні зажене у той гай і триматиме нас там до снігу. Тож стоїмо тут. Усім до бою! Розсипатися, аби він нас усіх одразу не припік.

Тим часом Змій і справді завагався: з кого йому починати. З тих, що сидять на кладці, чи з тих, хто на пагорбі. Тому він поволі кружляв над козаками, наче приміряючись, у який бік дихнути вогнем.

Раптом із неба почувся гнівний жіночий крик:

— Я тобі зараз покажу смаленого вовка, дурило триголове!

І тітка Гапка у своїй полагодженій ступі в крутому піке вдарила Змія згори рогачем межи очі: і раз, і вдруге, і втретє.

Ого! — аж підскочив Богдан. Виявляється, у цьому світі є своя авіація!

Від болю і несподіванки чудовисько заскавчало, як побитий цуцик. Усі три голови рвонулися до ступи, але вона так прудко уникала їх, що, врешті-решт, Зміюка заплутався у власних шиях (звичайно, важко уявити, як це може бути, але оскільки, пригадується, Змій і раніше не міг своїм трьом головам дати лад, то тепер і поготів). Він безладно розмахував крилами, намагаючись одночасно розплутати чудернацький вузол із трьох ший і втекти від розгніваної відьми в крутому віражі.

— Гапуню, обережно! — почулося здаля. То, витираючи з лоба піт і розмахуючи гострющою рибальською остю, не меншою від козацького списа, до поля бою поспішав дядько Петро. Зупинився коло діда Оха, віддихався:

— От не знав я, що моя Гапка такі вузлики в'язати вміє!.. Ні, ви подивіться, що робиться! Ну, як її саму відпускати? Ой, стережися, жінко! Це ж тобі не сусідці дулі давати… До речі, товариство, ви їй не кажіть, що сусідка теж десь тут. Вона слідом за нами у кадовбі прилетіла і вже, здається, кільком чужинцям ціпом межи очі приклалася… Гапко, та не підлітай же ти до Змія так близько!

Але тітка Гапка, зрозуміло, нікого не чула. Від її рогача Змієві було вже зовсім непереливки. Зрештою, він шугонув над козацькими лавами у бриючому польоті й водночас дихнув вогнем з усієї сили трьома пащеками одразу. Але Гапчина атака, видать, щось порушила у здатності змія орієнтуватися в просторі, бо він спалив своїм полум'ям дощенту частину власної кінноти.

Та й одним лише Гапчиним тараном не обійшлося. Бо в небі, з усіх сил махаючи крильцями, з'явилося змієтелятко.

Почуваючи себе юним орлом, воно сміливо вчепилося зубами в найболючіше місце великого Змія — в так звану ріпицю, себто там, де закінчувалася спина і починався хвіст. Змій дико заверещав і знову спробував зробити одразу дві речі: скинути з себе нападника і відбитися від чергової атаки Гапчиної ступи. Але оскільки не міг дотягтися заплутаними шиями до власного хвоста, то цього разу наслідки були ще жахливішими. Три струмені синього полум'я вдарили у саму середину чорного провалля. Звідти щось ревонуло так, що навіть козаки застигли на мить, здійнявши шаблі. Провалля кричало і смикалося, як велика жаба, яку лелека добряче дзьобом притис.

І тут Горинич зробив ще одну величезну дурницю: приземлився, щоб розплутати шиї, не біля чорної діри, а по цей бік річки.

— Товариство, вибачайте, — зрадів Юра, — але то вже моя робота.

І помчав на своєму конику вниз по схилу. Одного влучного удару списом вистачило, щоби Змій скрутився, як вужака під вилами, забив хвостом і… почав зменшуватися. Начебто досі він був, як гумова куля, накачаний повітрям, а тепер те повітря виходило через дірку від списа. Коли Змій став не більшим від вужа, він сковзнув убік, злетів і знову почав повільно надиматися. Юра метнув угору списа — спис пробив Змієві праве крило. Але Зміюка вхопив його зубами і висмикнув. Щоправда, дірка в крилі залишилася. Юра метнув тепер ножа — ніж відсік Змієві кінець хвоста. Не тямлячи нічого від болю й люті, Змій щосили дмухнув полум'ям, але воно знову влучило точнісінько у середину провалля.

З чужинськими вершниками діялося щось неймовірне. Вони самі падали з коней, оберталися на вовків, потім билися об землю, повзали гаддям по землі, знову оберталися на вовків і на людей… гризли, кусали і рубали одні одних, засліплені Змієвим вогнем.

— Зміюка