Прекрасний негідник - Джо Аберкромбі

Вест відразу ж наблизився до противника.

-- З Вами все гаразд, сер?

Глокта торкнувся шиї рукою, а потім з величезним здивуванням поглянув на свої закривавлені пальці. Так наче не міг повірити, що його поранили. Так наче не міг повірити, що коли його поранили, він стікає кров’ю, як інші люди.

-- Хто б міг подумати, -- пробурмотів він.

-- Вибачте, полковнику, -- сказав заїкаючись Вест і опустив меча.

-- За що? – здавалося, що крива посмішка Глокти коштувала його всіх сил до останньої краплини. – Чудовий удар. Ви значно підтягнулися, Вест.

Натовп почав плескати, потім радісно вигукувати, а Ревс зауважив, що Глокта заскреготав зубами, ліве око в нього засіпалося, він протягнув руку і різко клацнув пальцями.

-- Капрал Танні, в тебе є з собою мій бойовий меч?

Молодий капрал, який тільки за день до цього отримав це звання, закліпав очима.

-- Звичайно, сер.

-- Принеси його, будь-ласка.

З приголомшливою швидкістю атмосфера явно зіпсувалася. З атмосферою навколо Глокти це траплялося часто. Ревс нервово поглянув на Варуза, в надії, що той зупинить це небезпечне безглуздя, але лорд маршал залишив своє крісло і відійшов поглянути на долину, взявши з собою Поулдера і Кроя. Розраховувати на дорослих не доводилося.

Опустивши очі на землю, Вест старанно заховав свого меча в піхви.

-- На сьогодні з мене досить забави в ножички, сер.

-- Але Ви повинні дати мені шанс відплатити Вам тією ж монетою. Цього вимагає честь, Вест, повірте мені, -- так наче Глокта мав бодай найменшу уяву про честь, за винятком того, що це ідеальний інструмент, який змушує людей робити дурні та небезпечні вчинки. – Я впевнений, що Ви розумієте це, хоча й не дворянин.

Вест стиснув зуби.

-- Битися з друзями на гострих мечах, коли на нас чигають вороги – дурня а не благородство.

-- Ви назвали мене дурнем? – прошептав Глокта і з сердитим свистом вихопив з піхов бойового меча, якого саме нервово простягнув капрал Танні.

Вест вперто склав руки на грудях.

-- Ні, сер.

Натовп приголомшено замовк, тільки десь позаду здіймався якийсь гамір. Ревс розібрав приглушені крики “Там” і “ На мості”, але занадто зосередився на драмі, що відбувалася на його очах і не звернув на них увагу.

-- Раджу Вам захищатися, лейтенант Вест, -- гаркнув Глокта, вбив каблуки у вкриту пилюкою землю, вишкірив зуби і підняв блискучого меча.

В цей момент почувся приголомшливий крик, який поступово затихав до нерівного стогону.

-- Вона знепритомніла! – вигукнув хтось.

-- Їй потрібне свіже повітря!

-- Звідки? Присягаюся, в цій клятій країні немає ні ковтка свіжого повітря, -- ці слова зустріли реготом.

Ревс поспішив до сектора з цивільними начебто запропонувати допомогу. Він знав про допомогу людям, що знепритомніли ще менше, ніж про роботу квартирмейстера, але існував шанс заглянути жінці під спідницю, поки вона непритомна. Сумна правда полягала в тому, що йому рідко, а то й ніколи не траплялася нагода зазирнути під спідницю притомній дамі.

Та перш ніж дійти до кола доброзичливців, він став, мов вкопаний. Видовище далеко позад них викликало в нього неприємне відчуття, наче його огрядне пузо вивалюються йому прямо зі сраки. За мостом, на безкрайньому, світло-коричневому просторі, здіймаючи хмару пилюки, збирався рій чорних цяток. Ревс мало на що годився, але він завжди безпомилково відчував небезпеку.

Він підняв тремтячу руку.

-- Гурки! – завив.

-- Що? – хтось засміявся непевно.

-- Там, на заході!

-- Це схід, дурню!

-- Зачекай, ти це серйозно?

-- Нас виріжуть уві сні!

-- Ми не спимо!

-- Тихо! – гаркнув Варуз. – Це вам не інститут шляхетних дівчат.

Гамір стих, присоромлені офіцери негайно ж замовкли.

-- Майор Міттерік, негайно спустіться туди і поквапте наших людей.

-- Так, сер.

-- Лейтенант Валлімір, не могли б Ви провести жінок і цивільних гостей у безпечне місце?

-- Звичайно, сер.

-- Кілька людей могли б затримати їх на мості, -- сказав полковник Поулдер, потягуючи себе за пишні вуса.

-- Кілька героїв, -- погодився Варуз.

-- Кілька мертвих героїв, -- додав тихо полковник Крой.

-- У Вас є свіжі люди? – запитав Варуз.

Поулдер знизав плечима.

-- Мої виснажені.

-- Мої теж, -- сказав Крой. – Навіть ще більше.

Так наче вся війна це змагання, хто більше знесилить свій підрозділ.

Полковник Глокта одним рухом сховав свого бойового меча в піхви.

-- Мої люди свіжі, -- сказав він,і Ревс відчув, як страх розповзається від живота по всьому тілу. – Вони вже відпочили після нашої останньої невеличкої прогулянки. Хлопці горять бажанням знову зустрітися з ворогом. Думаю, Перший полк Його Королівської Величності втримає міст, поки не пройдуть всі люди, лорд маршал.

-- Горимо бажанням! – проревів один з офіцерів Глокти, вочевидь занадто п’яний, щоб зрозуміти, на що він зголошується.

Інший, трохи тверезіший, нервово глянув в бік долини. Ревс хотів би знати кого з Першого полку полковник має на увазі. Квартирмейстер зовсім не поспішав віддати своє життя заради спільного блага – в цьому він був цілковито впевнений.

Однак лорд маршал Варуз не став би командиром армії Унії, якби перешкоджав людям жертвувати собою, щоб виправити своє недбальство. Він сердечно плеснув Глокту по плечі.

-- Я знав, що можу