Темна вежа: Темна вежа VII - Стівен Кінг

– Ходімо, – сказав Роланд, беручи Едді за руку. – Зараз почнеться злива і світло згасне, як свічка. І якщо це станеться, коли ми ще будемо на цьому боці, ми застрягнемо тут.

– Де… – почав Едді, а тоді побачив сам. Ближче до кінця під’їзної доріжки, де ліс поступався місцем нагромадженню каміння, що спускалося до самого озера, був осередок світіння, наразі надто яскравий, щоб на нього можна було дивитися. У той бік і потягнув його Роланд. Джон Каллем ще мить постояв, зачарований видивом нахожих, а тоді рушив услід за ними.

– Ні! – крикнув через плече Роланд. Дощ уже припустив сильніше, холодні краплі били по шкірі, великі, завбільшки з монети. – Джоне, у тебе є робота! Най тобі добре ведеться!

– Вам теж, хлопці! – крикнув Джон у відповідь. Зупинився і помахав на прощання рукою. Небеса прорізав спалах електрики, й на мить його обличчя освітилося яскраво-блакитним сяйвом, відтінене найтемнішою барвою чорноти. – Вам теж!

– Едді, ми забіжимо в самісінький центр світла, – сказав Роланд. – Це не двері стародавнього народу, це портал Приму… магія, розумієш. Вони перенесуть нас, куди забажаємо. Головне – як слід зосередитися.

– А куди…

– Нема часу! Джейк сказав мені куди силою думки! Просто тримай мене за руку й ні про що не думай! Я сам усе зроблю!

Едді хотів запитати, чи впевнений Роланд у цьому на всі сто, проте часу справді не було. Роланд побіг, Едді за ним. Вони припустили схилом униз, у самісіньке світло. Едді відчув його шкірою – наче мільйон маленьких ротиків дихав йому на обличчя. Під їхніми ногами хрускотів товстий лісовий килим. Праворуч горіло дерево. Він відчував, як пахтить смола, й чув сичання кори в полум’ї. Осердя світла вже було зовсім поряд. Спершу Едді побачив крізь його прозору запону озеро Кезар, а потім величезна сила схопила його й потягла вперед крізь холодний дощ у те сліпуче шелесливе жевріння. Лиш на одну мить його око вихопило обриси дверей. Потім він з подвійною силою стиснув Роландову руку й заплющив очі. Вкрита листям земля втекла з-під їхніх ніг, і вони полетіли.

Флагерті стояв навпроти дверей «Нью-Йорк/Федік», на яких лишилися глибокі сліди від кількох пострілів, але в цілому неушкоджених, – нездоланного бар’єру, що якимось незбагненним чином пропустив мале гадюченя. Біля нього принишк Ламла, очікуючи, коли гнів Флагерті вщухне. Решта теж чекала, розважливо не порушуючи мовчанки.

Врешті Флагерті став повільніше гупати в двері. Він востаннє вгатив кулаком у дерев’яну перешкоду, й Ламла поморщився, бо з кісточок пальців г’юма порснула кров.

– Що? – спитав Флагерті, помітивши гримасу. – Що? Тобі є що сказати?

Ламлі геть не сподобалися білі кола під очима у Флагерті й червоні бутони троянд, що розквітли в нього на щоках. А найменше сподобалося те, що рука Флагерті піднялася до руків’я автоматичного пістолета марки «Ґлок», що висів у нього під пахвою.

– Ні, – мовив тахін. – Ні, сей.

– Ну ж бо, не соромся, кажи, що в тебе на думці, як ти не від того, – наполягав Флагерті. Він спробував посміхнутися, але здобувся лише на відразливий вищир – злостивий і божевільний. Тихо, майже безгучно, решта загону відступила назад. – Іншим теж є що сказати, тож чому б тобі не почати першому, хлопчику мій? Він вислизнув від мене! Стань першим, хто почне до мене доколупуватися, ти, бридкий поганцю!

«Я труп, – подумав Ламла. – Ціле життя я прослужив Королю і виказав себе одним необережним виразом у присутності людини, яка шукає цапа-відбувайла. Все, мені кінець».

Він роззирнувся навколо, переконуючись, що ніхто за нього не заступиться, і сказав:

– Флагерті, якщо я тебе чимось образив, то я виба…

– О, ти мене образив, не сумнівайся! – заверещав Флагерті. З наростанням люті його бостонський акцент міцнішав. – Я обов’язково заплачу за сьогоднішню роботу, але ти мені заплатиш перш…

У повітрі довкола них розляглося якесь охкання, неначе рвучко вдихнув сам коридор. Волосся Флагерті й шерсть Ламли сколихнулися. Загін ницих і вампірів почав розвертатися. Зненацька один з них, упир на ім’я Альбрехт, пронизливо завищав і метнувся вперед, відкриваючи очам Флагерті картину: двоє новоприбулих, чоловіки, на чиїх чоботах, джинсах і сорочках темніли свіжі плями від краплин дощу. Під ногами в них були запорошені ґунна-ґар, на стегнах висіли револьвери. За мить до того, як молодший з них швидше, ніж блискавка вдаряє, витяг револьвер з кобури, Флагерті розгледів сандалові руків’я й миттєво збагнув, чому побіг Альбрехт. Лише одного штибу люди носили зброю, що виглядала, як ця.

Молодший вистрелив один раз. Біляве волосся Альбрехта підстрибнуло, наче його підняла невидима рука, і він повалився вперед, гублячись у купі свого одягу.

– Хайл вам, попихачі Короля, – промовив старший з двох чоловіків недбало-світським тоном. Флагерті (його руки досі кривавили від розлюченого стукоту в двері, крізь які проскочив шмаркач), здавалося, все ще не міг збагнути, як так сталося. Перед ним стояв той, про кого їх попереджали, авжеж, то був Роланд з Ґілеаду, але як він сюди потрапив, та ще й зайшов з тилу? Як?

Холодним поглядом блакитних очей Роланд вивчав ворогів.

– Котрий з цієї жалюгідної отари овець називає себе їхнім діном? Чи зробить він нам честь, виступивши вперед? Ні? – Його очі свердлили їх поглядом; ліва рука облишила револьвер і помандрувала до кутика рота, що розтягнувся в саркастичній посмішці. – Ні? Як шкода. Виявляється, ви страхопуди. Жалюгідне видовище. Як убити священика й переслідувати дитину, то ви перші, а як визнати справу своїх рук, то в кущі. Ви боягузи й сини боя…

Флагерті виступив уперед, міцно стискаючи скривавленою правою рукою руків’я пістолета, що висів у кобурі під лівою пахвою.

– Це я, Роланде з роду Стівена.

– Знаєш моє ім’я?

– Еге ж! Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…

Відвертаючи балаканиною увагу, Флагерті тим часом витяг пістолет. Безсумнівно, він уже не раз вдавався до цього підступу, щоб здобути перевагу над супротивником. І хоч був він спритний, а вказівний палець лівої руки Роланда ще торкався кутика рота, коли рука Флагерті витягла пістолет, стрілець легко випередив його. Його перша куля влетіла до рота головного