Чорнильна смерть - Корнелія Функе
«Що за нікчемна постать, — зневажливо думав Феноліо, коли повз нього, набундючившись, проїздив Миршавець. — Вочевидь у цьому сюжеті навіть головні ролі дісталися пересічним акторам».
Здобич ясного панства була, як і сподівалися, багата: куріпки, що, мов стиглі плоди, похитувались на жердинах, до яких прив’язали їх слуги, з півдесятка сарн, що їх Феноліо сам навмисне вигадав для цього світу, їхнє червоно-буре хутро навіть у дорослому віці було плямисте, як у маленьких теляток (проте вони не встигали стати надто старими!), зайці, олені, вепри…
Омбрійські жінки незворушно дивилися на забиту дичину. В багатьох рука зрадливо тяглася до порожнього шлунка або ж очі мимоволі поглядали на завжди голодних дітей, що чекали матерів під брамою.
А потім — повз них пронесли єдинорога.
Клятий Сироголовий!
У світі Феноліо не було єдинорогів, але Орфей приписав одного, і то тільки на те, щоб Миршавець мав змогу вбити його. Феноліо мерщій затулив рукою Деспіні очі, коли повз них несли єдинорога, біла шкура була пробита й залита кров’ю. Ще й тижня не минуло, як Розенкварц повідомив йому про це Миршавцеве доручення. Оплата була висока, і вся Омбра й здогадатись не могла, з яких далеких земель Чотириокий доправив те казкове створіння.
Єдиноріг! Скільки можна було б розповісти про нього! Але Миршавець не платив за оповідки. Не кажучи вже про те, що Орфей не міг би написати їх. «Таж він створив його моїми словами, — думав Феноліо. — Моїми власними словами. — Він відчував, як лють, мов камінь, крутиться в нього всередині. — Якби ж я мав гроші, щоб найняти двійко злодіїв, які вкрадуть книжку, що постачає слова цьому паразитові! Маю власну книжку! Якби принаймні я сам міг приписати собі зо два скарби! Проте я ніколи цього не зможу — я, Феноліо, колишній поет Козимо Вродливого і творець цього колись такого розкішного світу!» Сльози жалю до самого себе набігли старому на очі, і він уявив собі, що коли-небудь повз нього пронесуть і Орфея, пробитого й закривавленого, як єдинорога. Аякже!
— Чому ви рахуєте наших дітей? Припиніть! — Голос Мінерви вирвав Феноліо з його напоєних помстою марень.
Деспіна, побачивши, що мати стала між коней, так міцно обхопила шию Феноліо тоненькими ручками, що майже не давала йому дихати. Невже Мінерва збожеволіла? Невже хоче тепер остаточно осиротити своїх дітей?
Жінка, що їхала одразу за Миршавцем, показала своєю рукою в рукавичці на Мінерву, на її босі ноги і злиденне вбрання. До Мінерви підійшли вартові зі списами.
Мінерво, хай йому біс! Серце Феноліо мало не вискакувало. Деспіна заплакала, але не її плач змусив Мінерву позадкувати.
— Чому ми рахуємо ваших дітей? — запитав Свистун, непомітно з'явившись між зубцями надбрамної башти.
Як і завжди, він був вбраний у пишні шати. Проти нього навіть Миршавець видавався хатнім слугою. Полискуючи, мов павич, Свистун стояв між зубцями, поряд із ним — чотири арбалетники. Можливо, він уже давно стояв там, спостерігаючи, як свояк його пана під'їздить до жінок. Його напружений голос далеко розлягався в тиші, що раптом залягла над Омброю.
— Ми рахуємо все, що нам належить! — крикнув він. — Овець, корів, курей, жінок, дітей, чоловіків, навіть якщо їх не так уже й багато. Ми рахуємо ниви, клуні, стайні, хати, кожне дерево у вашому лісі. Зрештою Змієголов прагне знати, над чим він панує.
Срібноносий завжди носив на обличчі щось схоже на дзьоб. Ходили чутки, ніби Змієголов виготовив своєму герольдові ще й срібне серце, але Феноліо був певен, що в грудях Свистуна б'ється людське серце. Немає нічого жорстокішого за серце з крові та плоті, бо воно знає, що саме завдає страждань.
— А хіба ви не хочете забрати їх у копальні? — Жінка, що тепер говорила, не підійшла до Мінерви, а ховалася в жіночій юрбі.
Свистун відповів не зразу. Він розглядав свої нігті. Він дуже пишався своїми рожевими нігтями. Вони були доглянуті, як у жінки, саме такими описав їх Феноліо. Ох, усе-таки як приємно, що вони поводяться точнісінько так, як він задумав.
«Ти, паскудо, купаєшся щовечора в трояндовій воді, — думав Феноліо, тимчасом як Деспіна дивилася на Свистуна, мов пташка на кота, що хоче її з'їсти. — І чепуришся, мов жінки, що складають товариство Миршавцеві».
— На копальні? Приваблива ідея!
Запанувала така тиша, що Срібноносий вже не мав потреби підвищувати голос. Сонце, заходячи, кинуло на жінок довгі чорні тінь «Дуже ефектно, — думав Феноліо. — І яким недоумком видається Миршавець. Свистун примусив намісника чекати перед брамою його власного замку, мов слугу. Що за сцена. Але не він створив її…»
— Розумію! Ви думаєте, ніби саме для цього мене послав Змієголов! — Свистун уперся руками в мур і дивився від зубців башти, мов хижий звір, що запитує себе, хто йому краще смакуватиме: Миршавець або котрась жінка. — Та ні. Я тут, щоб зловити одного птаха, і всі ви знаєте, яке барвисте в нього пір'я. Навіть якщо він, як я чув, під час свого останнього зухвальства був чорний, як ворона. Тільки-но я піймаю цього птаха, я поїду назад, на інший край хащі. Правда, наміснику?
Миршавець поглянув на нього й підняв угору закривавленого меча.
— Як скажете! — гукнув він, насилу опанувавши свій голос, і так роздратовано подививсь на жінок перед брамою, наче ще ніколи не бачив таких юрмиськ.
— Що ж, я й кажу, — зверхньо посміхнувся Свистун, поглядаючи на Миршавця. — Та якщо, — він знову подивився на жінок, і пауза, яку він зробив, здавалося, не матиме кінця, — та якщо цей птах не дасть себе зловити, — він знову зробив паузу, таку довгу, наче хотів докладно роздивитися кожну жінку, що чекала внизу, — якщо дехто з тут присутніх раптом надасть йому дах і притулок, попереджатиме його про наші патрулі й співатиме пісень про те, як він дурить нас… — Свистун зітхнув, і те зітхання було незмірно глибоким. — Що ж, у такому випадку замість птаха я буду змушений забрати ваших дітей, бо, зрештою, не можу ж я повернутися до Сутінкового замку з порожніми руками, еге ж?
Ох, клятий срібноносий байстрюк!
«Феноліо, чому ти не зробив його дурнішим? Бо тупі злочинці до смерті нудні», — відповів він сам собі й засоромився, побачивши відчай на обличчях жінок.
— Бачу, це приголомшило вас! — У напруженому голосі завжди вчувалися й нотки масної солодкавості, яка колись так подобалася Каприкорнові. — Допоможіть мені зловити птаха, спів якого Змієголов із
