Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій
Андрій застогнав крізь міцно стиснені зуби і щосили гепнув собі кулаком по лобі.
— Ви б усе одно нічого не зробили, — сказав Миколка. — Тільки б загинули нізащо.
— Ти маєш рацію, синку, — глухо відповів Ярчук. — Хоча, знаєш, іноді краще смерть, ніж жити… отак.
Він промовчав про те, що якоїсь миті ладен був пожертвувати хлопцем. Досить того, що Андрій сам знав це, як знав і те, що до кінця життя не вибачить собі тієї готовності.
Розділ одинадцятий
Почути дзвін
Мені здається, незабаром я
побачу Бога.
Смішно! Як же смішно!
Уже не ті і очі, і душа.
От тільки раптом — по хребту,
мов лезом,
те «незабаром».
І вдивляюсь знову
в обличчя перехожих — бачу ж
в кожнім
одне й те саме: лиш самого себе.
І десь далеко-далеченько б’є
церковний дзвін — неначе
б’ється серце:
не знаком, не передчуттям, і не
якимсь собі там надгучним акордом, —
а просто так, життєво, для душі.
Щоб чути серце, не потрібні вуха —
достатньо серця.
Аби бачить Бога —
лише потрібний Бог,
лише потрібний Бог…
Добре, що люстерко, яке дав йому володар скриньки, Андрій завжди тримав у кишені: хоча всі їхні речі пропали разом із Орликом, люстерко вціліло. Крім нього — той одяг, що був на наших подорожніх, один пістоль, від якого не було ніякої користі, шабля і, звичайно ж, скринька.
— Хай, — сказав Миколка, — так легше йти.
У цьому Андрій сильно сумнівався.
Розвиднялося; на смугасті небеса, які вже стали почасти звичними, невидиме сонце випустило загін своїх променів, але майже одразу з виднокраю потяглися хмари, низькі, щільні, явно вагітні грозою. І хоча йти дійсно було легше, пішки їх подорожні не обігнали б.
— От що, — вирішив Андрій, — переправляємося у Яв. А далі вже — за обставинами.
Вони ледве встигли відшукати Джерело і проЯвитися, врятувавшись таким чином від дощику, що вже почав накрапати.
— А тепер — привал, — наказав Андрій. Вони стояли на узліссі, поблизу не було ні шляхів, ні людського житла. — Відпочинемо як слід і тоді вирушимо далі. Спробуємо роздобути коня чи попросимося до когось на віз попутниками. А то щось останнім часом як не ніч, так пригоди. До того ж непогано було б пошукати чогось перехопити… — І він силувано усміхнувся Миколці.
На душі було тоскно і порожньо, хотілося накласти на себе руки просто з ненависті до самого себе, аби після смерті за гріх самовбивства неодмінно потрапити до пекла. Андрій розумів, що непослідовний: як там щодо пекла невідомо, але що після накладання рук на Господній шлях не потрапить, а змушений буде блукати Вирієм, — знав точно. І все-таки…
А втім, він лукавив сам із собою. І шепотів власному зображенню у люстерці: так, старий, Орлика ти втратив, Степана теж, але ж у тебе залишився Миколка. То, будь ласкавий, довези хлопця додому цілим і неушкодженим. Інакше ламаного мідяка ти не вартий, Світайлові соромно було б, якби дізнався про твої пригоди, точніше, про те, як легко збити тебе на манівці.
І козак знову метався по галявині зацькованим звіром чи раптом сідав перед скринькою і надовго завмирав, наче поглядом своїм намагався просвердлити дірку в коштовному боці і побачити, задля чого… «Задля чого, Господи?!!»
Миколка тихо сидів осторонь і намагався зайвий раз не нагадувати про себе, але і не втрачати Андрія з поля зору. Певно, щось таке відчував і боявся за «дядьку», аби той чогось собі не заподіяв.
Тільки наступного вечора Ярчук трохи вибив дурощі з власної голови і вирішив, що час іти далі. Мовляв, чим раніше дістанемося місця, тим швидше повернемося.
— А погляньмо у люстерко, — несподівано запропонував Миколка. — Раптом там вказівки змінилися?
У це Андрієві не вірилося, хоча — чому б не поглянути.
Витяг із кишені, дихнув на нього і прочитав…
Наступної миті гримнув постріл і куля розбила люстерко вщент — тільки уламки полетіли навсебіч.
Андрій жбурнув непридатну оправу геть, а сам стрибнув в інший бік. Перекотився, засів за кущами і визирнув поглянути, хто це влучний такий.
Краєм лісу до них скакав самотній вершник. Чи то татарин, чи ні — відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава — наче інакша. І пістоль є, з якого в Андрія стрельнув, — добре хоч, мимо. Он іще один витягає, цілиться.
— Дядьку, тікати треба! — у відчаї гукнув Миколка.
Дійсно треба. Але — ніяк не можна. Бо скринька лежала надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само як і від Миколки, що схоронився за стовбуром старого клена на узліссі.
Та й настрою не було зараз в Андрія в «кота й мишки» гратися. Навпаки: нарешті випала можливість зійтися з ким-небудь (байдуже, з ким!) у двобої, опустити на чиюсь ворожу довбешку шаблю!.. до того ж, кінь їм знадобиться, нехай навіть і бакеман.
Та й із Кисимом кортіло зустрітися.
Вдруге вершник вистрелив просто так, задля годиться — куля просвистіла високо над Андрієвою головою.
Зупинив коня, сплигнув, вихоплюючи з піхов шаблю.
Андрій вийшов йому назустріч:
— Ти хоч ім’я своє назви, аби знати, по кому свічку ставити доведеться.
— Ти знаєш моє ім’я, — сказав прибулий. І рубонув — блискавично, влучно по-зміїному.
— Гнат. — Андрій, вражений, вдивлявся у байдужу маску на обличчі прибулого і зовсім не звертав уваги на поріз, яким прикрасилася його власна сорочка. — Гнате! Так ти і є — Кисим?!
Той спритно перекинув шаблю з однієї руки в іншу і нарешті зірвав з обличчя маску.
— Я і є. Краще б ти мене, Ярчуче, не визволяв з Господнього шляху. Все одно я став смертю. Не своєю — так іще чиєюсь.
— Навіщо, Гнате?
— Бо прирекли. Пам’ятаєш, я відшукав тебе місяців через п’ять після видужання? Так от, весь той час я був у татар. Захопили мене у полон, коли вже від’їхав від села, де ти мене лікуватися залишив. Краще б не залишав!
Він люто атакував Андрія — той спритно захищався. Вони розходились, якоїсь миті завмирали, потім знову кружляли по галявині, нашорошено виставивши перед собою шаблі і замість ударів перекидаючись гостро відточеними словами. Певно, Гнатові необхідно було виговоритися.
А Андрію — почути цю історію.
Рваними, скупими фразами Гнат почав свою розповідь, і Ярчук, слухаючи, наче бачив наяву все, що відбувалося з тим, кого він колись вважав своїм названим сином.
— Тоді, сім років тому, я був ще
