Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Далінар важко дихав. Складно було не дати гніву й обуренню заволодіти собою.

— Тоді скажи лиш одне: чому ти не пришив мені той замах на вбивство? Нащо зняв із мене підозру, якщо все одно збирався пізніше зрадити?

Садеас тихенько фиркнув:

— Ти інколи щось як ляпнеш! Та хто б насправді повірив, ніби великий князь Холін — і намагався вбити короля? Ну так, чутки поповзли б, але який би дурень сприймав їх серйозно? Склавши на тебе провину занадто швидко, я б наражався на ризик підозри про власну причетність, — він похитав головою. — Гадаю, Елгокару відомо, хто намагався вкоротити йому віку. Хлопець сам зізнався мені в цьому, хоча й відмовився назвати ім’я.

«Що? — подумав Далінар. — Йому це відомо? Але… звідки? І чому він не скаже нам, хто ж то був?»

Князь на ходу вніс корективи у свої плани. Він не знав достеменно, чи правду каже Садеас, але якщо той не брехав — із цього можна було скористатися.

— Король упевнений, що ти тут ні до чого, — повів далі Садеас. — Я бачу це по його очах, хоча він і не здогадується, що вся його душа — мов на долоні. Тож звинувативши тебе, я б і на сміх нічого не досяг. Елгокар вступився б за дядька, а я би міг запросто позбутись посади Великого князя інформації. Зате натомість це дало мені чудову можливість вкотре завоювати твою довіру.

«Об’єднай їх…» Видіння. Але той, хто промовляв у них до Далінара, цілковито помилявся. Поводячись із честю, він не забезпечив собі довір’я з боку Садеаса. А лише потрапив у розставлену ним пастку.

— Коли хочеш знати, — ніби між іншим додав Садеас, — ти мені до вподоби. Що є, те є. Але ти — валун на моєму шляху, руйнівна сила, яка — сама того не відаючи — працює на шкоду Ґавіларовому королівству. Тож коли мені випала можливість, я просто нею скористався.

— Е ні, тобі не просто трапилась зручна нагода, — заперечив Холін. — Ти навмисно це влаштував!

— Так, спланував — але я постійно перебираю в голові варіанти. Просто не завжди втілюю їх у життя. А от сьогодні зробив це.

Далінар фиркнув:

— Що ж, ти, Садеасе, сьогодні продемонстрував мені дещо — довів самою спробою здихатись мене.

— І що ж саме? — зацікавлено спитав той.

— Що я й досі становлю загрозу.

* * *

Князі все ще стишено гомоніли. Втомлений Каладін стояв обіч Далінарових солдатів разом із рештою Четвертого мосту.

Садеас «ушанував» обслугу поглядом. Побагровілий Матал був серед натовпу й увесь час не зводив очей із Каладіна й команди. Він, напевно, здогадувався, що його покарають — як-от колись Ламаріла. Їм слід було зробити для себе висновок. Позбутися цього мостонавідника ще на початку.

«Ви намагалися, — подумав Каладін. — Однак у вас не вийшло».

Він не розумів, що з ним сталося, що відбулося з Сил і де взялись ті слова в його голові. Йому здавалося, ніби відтоді всотане Буресвітло спрацьовувало краще — стало потужніше, давало більше могуті. Але тепер воно вичахло, і Каладін почувався невимовно виснаженим. Спустошеним, осушеним ізсередини. Він надто довго й безжально підхльостував себе та Четвертий міст. І загнав.

Можливо, йому та решті й варто було б перебратися в табір Холіна. Але Тефт мав рацію: вони повинні довести справу до кінця.

«Він твердо пообіцяв, — подумалося мостонавіднику. — Дав слово, що звільнить нас від Садеаса».

А водночас — куди заводили минулі обіцянки світлооких?

Великі князі припинили розмову й розійшлися, відступивши один від одного.

— Що ж, — гучно промовив Садеас. — Твої люди вочевидь стомилися, Далінаре. Ми й пізніше можемо обговорити, що ж саме пішло не так, хоча, гадаю, уже зараз можна констатувати: наш союз на практиці довів свою недоцільність.

— Недоцільність? — перепитав Далінар. — Чи не занадто м’яко сказано? — він кивнув у бік мостонавідників. — Я забираю цю команду до себе в табір.

— Боюсь, я не зможу розлучитися з ними.

У Каладіна обірвалося серце.

— Але ж вони, звісна річ, не так дорого коштують, — заперечив Холін. — Назви свою ціну.

— Я не збираюся їх продавати.

— Даю тобі шістдесят смарагдових броамів за душу, — запропонував Далінар. Від цих слів у вояків обох армій, котрі спостерігали за сценою, перехопило подих. Така сума в добрих двадцять разів перевищувала вартість хорошого раба.

— Не віддам і за тисячу, Далінаре, — уперся той. Каладін побачив у його очах смертний вирок собі та команді. — Забирай своїх солдатів і йди. А мою власність залиш при мені.

— Не дратуй мене, Садеасе, — не стримався Холін.

Напруга раптом знову зросла. Далінарові офіцери поопускали долоні до руків’я мечів, а списники пожвавилися, стискаючи ратища.

— Не дратувати тебе? — перепитав вельможа. — Це що за погрози? Ану негайно залиш мій табір. І зайве нагадувати, що тебе я більше і знати не хочу. А спробуєш поцупити мою власність — даси мені змогу напасти, маючи для того всі підстави.

Далінар не зрушив із місця. Його постать випромінювала впевненість, хоча Каладін і не міг зрозуміти чому. «От і ще одна обіцянка накрилася», — подумав він, відвертаючись. Кінець кінцем, попри всі свої добрі наміри, Далінар Холін виявився таким самим, як і решта.

Обслуга за спиною командира ошелешено охнула.

Каладін застиг, а тоді обернувся. Князь прикликав свого разючих розмірів Сколкозбройця — той тільки-но з’явився, і з нього скрапували бісеринки конденсату. Холінів обладунок ледь помітно парував — із тріщин здіймалося Буресвітло.

Вилупивши очі, Садеас позадкував. Його почесна варта оголила мечі. А княжич виставив руку вбік, вочевидь збираючись прикликати й свого власного «бойового товариша».

Далінар зробив крок уперед і сторчма ввігнав клинок просто в центр чорного ґліфа на камені. А тоді відступив.

— Це тобі за обслугу, — промовив він.

— Що? — не зрозумів Садеас.

— Мій Сколкозброєць, — рішуче сказав Далінар, і його твердий голос розлігся в повітрі. — В обмін на твоїх мостонавідників. Усіх до єдиного. Кожнісіньку душу в таборі. Вони стануть моїми, і я вчиню з ними, як забажаю, а ти ніколи більше й пальцем їх