Ключ від Королівства - Марина та Сергій Дяченко
Він непритомний.
Розділ шістнадцятий
Бродячий час
Тепер ми йшли рівниною, ледь хвилястою, світлою. Брели, вгрузаючи в пісок, коні. Оберон ішов попереду, вів за вуздечку Фіалка. На моєму Сірому були нав’ючені мішки й бурдюки, він перейшов у розпорядження коменданта.
Я крокувала поряд із Обероном, несла посох в опущеній правиці. Набалдашник поблискував зеленим і червоним.
А навколо біснувався вітер. З піску стирчали зубці зруйнованих башт, уламки шпилів і стін. Мабуть, тут була колись країна — могутня країна. Не знаю, що з нею трапилося. Нічого не залишилося. Усе поглинув пісок.
— Ваша величносте… що з ними сталося?
— Їх знищив час, Ліно. Найбезжальніший убивця, вандал і руйнівник.
Оберон ледь накульгував.
— Чому ви не радієте? Адже ми змогли… Ми прорвалися…
Він усміхнувся.
— Не можу витрачати сили на радість. Коли вийдемо на зелену рівнину, де під покровом молодого лісу буде місце для нашого замку… Ми молодці з тобою, Ліно. А Гарольд і Ланс — узагалі диво. Ми не втратили жодного з наших людей. Добре, якби всім тепер вистачило води.
Пісок хвилями омивав статую, що косо випиналася з бархана збоку від дороги. Вона була схожа на шахову фігуру — суворе обличчя, руки, складені на рукояті меча, напівопущені повіки. Біліли кістки великої тварини. Випірнула з білих хвиль гранітна риба, роззявила спраглий рот, набитий піском. Рухливі цівки навколо створювали ілюзію руху.
Я пригадала кабінет Оберона: пісок на підлозі, а в піску — олов’яні солдатики, загублені іграшки. Може, ми і є такими ж солдатиками, крихітними, наполегливими, йдемо через пустелю, яка насправді тільки чиясь пісочниця?
Не сповільнюючи ходи, я відкрутила ковпачок фляги, що теліпалася на грудях. Хотіла зробити тільки один ковток, проте не втрималася й допила все до дна. І пригадала місто тисячі харчевень. Як багато там було смачної води!
— Ваша величносте… а ви добре знаєте наш світ?
— Не так, щоб досконало… я жив там кілька років. Бував у різних країнах. Працював, між іншим, інженером на великому заводі, водієм, перекладачем…
— І завжди поверталися у ту ж мить, з якої пішли?
— Так. Ти переживаєш за свій світ?
— Ні. Так. Тільки не тепер… А в нашому світі магія діє?
Оберон усміхнувся.
— Певним чином. Адже ти зупинила ту жінку на зупинці, вигнала ненависть з її душі — хоча б на секунду. Пам’ятаєш?
— А ви… як ви побачили мене? Як ви там опинилися, у тому натовпі?
— Не випадково. Я давно тебе примітив. Адже я шукав людину з магічним даром.
— А по мені що, помітно?!
Він хотів відповісти, однак чорний посох у його руці затремтів.
— Попереду небезпечно, — звично сказав Оберон. — Подавай сигнал магічної тривоги — переривчастий промінь у небо.
* * *
Їх майже не було видно. Подув, тремтіння повітря, перетікання піску. Живі істоти? Згустки невідомої сили? Я не розуміла. Я навіть не могла собі уявити, чим вони небезпечні.
— Бачу чотири, — сказав Ланс своїм нудним голосом. — Владико?
— Чотири, — підтвердив Оберон. — П’ятий народжується.
Я бачила тільки три, скільки не напружувала очі. З кожною секундою наші незрозумілі вороги ставали все прозорішими й більшими, розпливалися, як бліді плями фарби у воді. Крізь них просвічувала пустеля.
— Рівень зла дещо перевищує фоновий, — пробурмотів Ланс. — Маємо ненульовий шанс пройти.
Оберон подався вперед, як воротар перед штрафним ударом.
— Отже, пройдемо…
Силуети пустельних примар рухалися повільним церемонним танцем, під ними дивно тремтів пісок. Оберон скочив на коня:
— Варта! Замикайте колону. Підганяйте списами тих, хто відстає! Оживи, — Король простягнув руку над головою знесиленої матері Гарольда, потім поскакав уздовж колони, «підживлюючи» слабких і зневірених: — Оживи… Оживи… Оживи…
Колона збилася щільніше. Стражники стали у хвості.
— Королівство! — Оберон підкинув посох, Фіалк на мить злетів над піщаним барханом. — Рухаємося бігом, щільною вервечкою, крок у крок за мною. Ані кроку вбік — у жодному разі! Ліно, Гарольде, у стрій. Допомагайте тим, хто зіб’ється з кроку. Хто впаде — загине. Бігом!
Гарольд став поряд із матір’ю. Я побігла до принцес і одразу ж зрозуміла, що помилилася: вони молоді й здорові, он які кобили, а серед кухарів і музикантів є люди похилого віку, є слабкі жінки…
Я метнулася назад.
— Ліно! — гаркнув Оберон. — Чого ти скачеш, як блоха?!
Я не відповіла. Затесалася серед варти у самому хвості колони — звідси мені буде видно, хто знесилився…
— Ну, маги дороги, не залиште, — нервово засміявся білявий, котрий колись — дуже давно! — позичив мені вудку.
Проревіла сурма. І ми побігли.
Летів пісок, забиваючи очі. Спіткнулася куховарка…
— Оживи!
Я закашлялася й сама ледве не впала. Розподіляти треба допомогу, розподіляти! Або я сама впаду раніше за всіх, а це в мої плани не входить.
— Пішли! — кричав начальник варти, підштовхуючи списом товстого захеканого конюха. — Пішли, біго-ом!
Колона вильнула — це Оберон там, попереду, змінив напрямок. Музикант, що тягнув на собі лютню, захитався; вусатий стражник, який колись не пустив мене до Оберона, схопив його за руку й втягнув у стрій.
Усе змішалося — небо, пісок, люди. Здавалося, стрій безнадійно розпався, обличчя засапаного конюха синіло. Я на бігу простягла руку:
— Ожи… ви…
Конюх підбадьорився, а я зрозуміла, що задихаюся.
Навколо тремтіло повітря. Нас накривало пустинним холодцем, ми вгрузали в ньому й зникали навіки. Переді мною хтось упав, та його відразу ж підхопили за комір і майже на руках потягнули далі — які вони все-таки сильні, ці стражники…
Колона знову вильнула. Я раптом побачила, що біжу одна серед чистого поля, точніше серед пустелі, і просто переді мною струмує масними потоками, вабить в обійми невідома істота…
— Ліно!
Це Гарольд. Він ухопив мене за руку. Я знову була в строю, переді мною стрибали чужі спини, мелькали п’яти. Я пригадала крос на уроці фізкультури. Тоді можна було вередливо крикнути: «Я більше не можу!» — і перейти на крок…
У класі я найменша.
У Королівстві теж. Усі тут вищі й сильніші за мене, у них ноги довші…
Я пробігла ще кроків десять і впала, боляче вдарившись об посох.
* * *
Гарольд витягнув мене на спині, як мішок. Пам’ятаю, як мене закинули в сідло Фіалка, пам’ятаю його розумне каре око.
Стражники, підганяючи відсталих, усе-таки порушили стрій — розбрелися по пісках. Примари розпливалися, як розтале морозиво. Ось одна із них лизнула, ніби тремтливим язиком, останнього з тих, що бігли, вусатого стражника…
Стражник упав.
Оберон скочив у сідло за моєю спиною, розвернув крилатого коня. Стражник лежав на спині. Очі його зблякли і запали. Шкіра обвисла коричневими зморшками. З лисого черепа обсипалися, як осіннє листя,
