Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

Читаємо онлайн Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
жінки.

— Від самого початку ми зорали ґрунт, — відкинула вона пасмо волосся, навіть не глянувши на Рорана. — Після цього копати стало куди легше.

— А в тебе не знайдеться лопати для мене? — спитав Роран.

Бірджит вказала на купу інструментів в іншому кінці траншеї. Йдучи по лопату, Роран помітив мідний блиск Катріниного волосся серед зігнутих постатей. Поруч із нею врізався із шаленим завзяттям в м'який ґрунт Слоун, ніби намагаючись зазирнути кудись під землю. Вигляд він мав просто жахливий: вирячені очі, вишкірений у лютій гримасі рот… Роран аж здригнувся, дивлячись на нього, й поквапився якомога швидше проминути різника, аби не зустрітися з ним поглядом. Він схопив лопату й негайно увігнав її в ґрунт, аби забутися в роботі й не згадувати страшне минуле.

Працювали весь день без перепочинку. Рів усе довшав і глибшав, аж поки не сягнув берегів річки Анори. Вирита земля була навалена на внутрішній край траншеї для того, щоб ворогові було несила перестрибнути через неї. Ну й, звісно ж, для того, щоб важче було вибиратися з рову.

Захисна стіна зі стовбурів була завершена аж після полудня. Роран кинув рити землю, щоб допомогти загострити гілки, які зв'язували й закидали поверх огорожі. Час від часу людям доводилося відтягувати колоди, аби дати змогу загнати худобу до укріпленого Карвахола.

До вечора захисні споруди зміцнили, хоч роботи залишалося ще багато. І все одно Роран був задоволений зробленим. Він присів на землю, жадібно жуючи кусень хліба й час від часу стомлено поглядаючи на зірки. Раптом хтось поклав йому руку на плече. Це був Альбрич. Він тицьнув юнакові щита, зробленого з дощок, і списа завдовжки із шість футів. Роран прийняв саморобну зброю із вдячністю, і Альбрич подався далі, роздаючи списи й щити всім, хто траплявся йому на шляху.

Роран підвівся, підняв свій молот і рушив до головного шляху, де вели спостереження Бальдор та ще двоє чоловіків.

— Розбуди мене, коли захочеш спочити, — сказав Роран і влігся на м'яку траву під сусіднім будинком. Він поклав свою зброю так, щоб відшукати її в темряві, а потім заплющив очі, очікуючи сну.

— Роране, — почулося неподалік.

— Катріно? — рвучко підхопився хлопець, мружачи очі від яскравого світла ліхтаря, що його тримала в руках дівчина. — Що ти тут робиш?

— Я хотіла бачити тебе, — вона взяла Рорана за руку й потягла на ґанок подалі від чужих очей. Там вона обняла хлопця й ніжно поцілувала, але той був надто стомлений, щоб відповідати на її ніжність.

— Щось не так, Роране? — відсунулась від нього дівчина.

— Щось не так? — сумно всміхнувся він. — Усе на світі не так! Увесь світ перехнябився, наче картинна рама, яку гепнули молотом! А ще зі мною все не так, Катріно! Коли я хочу заснути, то бачу тих убитих вояків… Убитих мною, розумієш? Я постійно бачу їхні очі, розкриті роти, і це… жахливо!

Роран замовк. Гарячі сльози покотилися по його щоках.

Катріна як могла заспокоювала хлопця, а той плакав. Він оплакував Герроу й Ерагона, Пара й Квимбі та інших загиблих, він оплакував себе, оплакував долю Карвахола… Він гірко схлипував, поки тяжкі спогади не відступили, залишивши його геть спустошеним і безсилим.

Зітхнувши, Роран глянув на Катріну й помітив сльози на її очах. Він ніжно витер їх. Вони були схожі на діаманти вночі.

— Катріно, кохання моє, — несподівано мовив юнак. — Я нічого не можу дати тобі, окрім своєї любові. Утім, я спитаю тебе… Чи ти вийдеш за мене?

У тьмяному світлі ліхтаря він побачив радісний подив на обличчі дівчини. Катріна знітилася й замислилась. Чи вірно робить Роран, звіряючись їй, чи вільно приймати його звіряння без батьківської згоди? Але юнакові, здається, було все одно. Йому найбільше важило те, чи проживуть вони з Катріною все життя разом.

— Так, Роране, я вийду за тебе, — відповіла дівчина.

ПІД ВЕЧІРНІМ НЕБОМ

Тієї ж ночі на Карвахол ринула страшенна злива.

Важкі сірі хмари поволі обсіли Паланкарську долину, притискаючи місто до гір своїми чіпкими ватяними лапами й сповнюючи повітря холодним туманом. Роран спостерігав, як потоки води обрушуються на дерева, збиваючи на їхніх кронах піну, забризкуючи брудом рів довкола Карвахола й шкрябаючи по солом'яних стріхах залізними пальцями негоди.

До ранку буря стихла, хоч дрібний дощ усе ще сіявся крізь туман. Хлопець швидко змок, заступивши на спостережний пункт на барикаді біля головного шляху. Він присів навпочіпки, обтрусив одяг, потім натягнув каптур на голову й спробував не звертати уваги на холод.

Незважаючи на сльоту, Роран нетямився з радості через Катрінину згоду. Тепер вони заручені! Йому здавалося, ніби якийсь скалок мозаїчного світу став нарешті на своє місце, а сам він здобув небачену силу воїна. Що для нього ті разаки й ціла Імперія, він заручений із Катріною!

Відтепер Роран зосередився на тому, що стало найважливішим завданням його життя: як уберегти Катріну від гніву Галбаторікса. Утім, поки що він так нічого й не вигадав. «Найкраще для неї, — міркував юнак, — це виїхати до Коулі. Але ж вона ніколи не погодиться, якщо тільки Слоун не накаже. Можливо, мені вдасться переконати його. Він же хоче, щоб донька була в безпеці».

Поки він обмірковував розмову з м'ясником, хмари знову скупчилися й дощ із новою силою атакував селище. Навколо швидко утворювалися калюжі, і важкі краплини барабанили по них, підстрибуючи, мов злякані коники.

Коли Роран зголоднів, він гукнув замість себе Ларна, молодшого сина Лоринга, і подався на пошуки їжі, перебігаючи з-під однієї стріхи до іншої. Завернувши за ріг, він з подивом побачив Альбрича, який запекло сперечався на ґанку з цілим гуртом чоловіків.

— Та чи ти сліпий? — гукав Ридлі. — Ми просто підемо собі до лісу, і вони ніколи нас не знайдуть! А ти пропонуєш якийсь ідіотський шлях!

— Спробуй, якщо хочеш, — різко відказав Альбрич.

— І спробую! — викрикнув йому у відповідь розгніваний Ридлі.

— От тоді й розкажеш, які на смак разакові стріли! — не здавався хлопець.

— Цілком може бути, — вступився Тейн, — але ми не такі тюхтії, як ти.

Альбрич роздратовано обернувся до нього.

— А твої слова такі ж тупі, як і твоя голова, — вигукнув він. — Я не настільки дурний, щоб ризикувати власною родиною, ховаючись у кущах.

Тейн отетеріло закліпав очима, вкриваючись бурими плямами.

— Що? — всміхнувся Альбрич. — Язика проковтнув?

Чолов'яга заревів з люті й ударив юнака кулаком в обличчя.

— І це ти називаєш ударом? — скривився той, сплюнувши. — Твоя рука ще слабша за голову!

Він шарпнув Тейна за плече й швиргонув на

Відгуки про книгу Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: