Аутсайдери - Олександр Шевченко

На шлях вийшла маленька дівчинка у рожевому ситцевому платтячку. З двох великих бантів на голові стирчали біляві хвостики волосся. Вона неквапно підійшла до м’яча, підняла його й повернулася обличчям до машини. Даромир відчув, як починає провалюватися кудись у суцільну темряву, і, щоб утримати свідомість, яка прагнула полишити його, з усіх своїх сил учепився в кермо.

Це його дочка.

— Тату? — промовила дівчинка невпевнено, крок за кроком наближаючись до машини. Даромир стежив за нею широко відкритими очима; він не наважувався навіть поворухнутися, щоб вона не випарувалась, як міраж. Але дівчинка не зникала.

— Господи, — автоматично прошепотіли губи те, що зазвичай і промовляється у випадках, коли людина зустрічає на вулиці свою померлу дочку. Потім рука штовхнула дверцята, і Даромир вийшов із машини, боячись відвести погляд від дитячої постаті. Він дивився на неї згори вниз і через якусь нескінченну мить зважився вимовити вголос:

— Настя?..

— Татку! — Її маленькі рученята обхопили його за пояс. Від несподіванки він хитнувся, й ослаблі ноги ледь не підвели. Утримавши рівновагу, Даромир обережно опустив долоні їй на плечі, і коли відчув під ними справжнє тіло, розридався від почуттів, що сповнювали його через край. Забутий м’яч пострибав геть від них.

— Татку, ти нас знайшов!

— Я… — що можна було сказати, не розуміючи, марить він чи все відбувається насправді? Тільки цей порожній звук. Він сповз на коліна і зазирнув їй у вічі. Ті самі шматочки блакиті, які неможливо забути, як і її обличчя. Ні, це вона, жодних сумнівів не було.

— Настя, — знову випало з вуст. — Господи, Настя, Господи… — він ладен був повторювати це нескінченно, аби тільки її худеньке тіло не зникало з його рук. Дівчинка теж плакала, притулившись обличчям до його неголеної щоки; Даромир міг відчувати вухом її дихання. Потім він буде шукати цьому пояснення, а зараз було важливим тільки одне — її дихання.

— Я знала, що ти нас знайдеш, — прошепотіла Настя, й тут до нього дійшло.

— Нас?..

— Даре, о Боже, це ти?! — пролунав знайомий голос.

Ні, так не буває. Але ж ось вона, його дружина, вибігає з хвіртки і наближається до них. Даромир ухопився за ручку дверцят, щоб підвестися, бо сили остаточно пішли від нього.

— Цього не може бути, — устиг промовити він невпевнено, перш ніж опинитися в обіймах Реґіни.

— Господи, ти знайшов!

І вона теж була цілковито реальною: її тіло під блакитним халатом дрібно тремтіло від плачу. Він відкинув усі нечисленні думки, вхопив її й почав гарячково цілувати рідне обличчя, вдихаючи божественний запах шкіри й волосся. Настя теж притулилася до них, і всі троє обійнялися посеред шляху, забувши про увесь світ.

Коли ж нарешті він зміг опанувати себе, то вимовив:

— Поясніть мені, як?..

— Ходімо, — прошепотіла Реґіна, вказуючи рукою у бік будинку. — Ми маємо багато тобі розповісти.

Яків останнім із постояльців зійшов униз. Він чув, як усі інші ще зрання вирушили в місто, й подумав, що йому теж не завадить пройтися. Коли повернеться Максим, вони разом вирішать, чи є Ковилець пристойним кандидатом на те, щоб стати їхнім новим домом. Яків подумав, що автомеханік тут навряд чи комусь потрібен, але не біда. Це не єдина професія, якою він володіє досконало.

— Доброго ранку, — привітався він до Ярини, яка поралася на кухні.

— Доброго ранку, — відказала та. — Поснідаєте?

— Так, не відмовлюся.

— Ну, хоч один гість без цих міських забаганок, — усміхнулася Ярина. Вона швиденько виставила на стіл картоплю, тарілку зі шматками оселедця і яєчню. — Ваші супутники геть погані на харчі. Сідайте.

Яків примостився за столом, згадуючи, про що ж він збирався побалакати з хазяйкою. Ага, про гроші.

— Ярино, — сказав він, — ви ж учора так і не сказали, скільки ми будемо винні за вашу гостинність. Давайте розрахуємося, бо я досить ніяково почуваюся, користуючись вашими послугами задурно.

— Та встигнете ще, — вона засміялася. — Ох уже ці міські, гадають, що все можна купити за гроші.

— Ні, я зовсім не те мав на увазі…

— Розрахуємося. Коли ви точно вирішите, подобається вам тут чи ні, й на скільки ви схочете залишитись.

— Мені особисто подобається ваше містечко, — відповів Яків, починаючи їсти.

— Хе, ви ще не бачили головного, — таємниче промовила Ярина. — У всіх вас сьогодні визначний день.

— Справді? Чому?

— Незабаром побачите. До речі, до вас гостя.

У наступну мить почувся стукіт у вхідні двері. Яків завмер із піднесеною до рота виделкою.