Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

Це місце і схоже на бібліотеку, і ні: тут є читальна зала, лабораторія і невеличкий амфітеатр — таке собі місце для спілкування. Лендос приводить мене у величезне довге приміщення, де стеля губиться так високо, що білі кам'яні арки й позолота перетворюються на хмарне небо, підсвічене яскравим ранковим сонцем. Тут широкі вікна, забрані тонкими фіранками, є виходи на балкони, крихітні п'ятачки зелені, а довкола нескінченні полиці, поміж якими губляться столи, стільці, крісла. Усе підсвічено місцевими лампами денного світла — довгі смуги білих ламп прикріплені до книжкових рядів і над ними. З подібними ж світильниками повз нас ідуть у своїх справах зайняті відвідувачі та працівники.

На нашу появу майже не звертають увагу, так, пара голів піднімаються, щоб одразу ж повернутися до своїх занять.

— Великий центр досліджень Етарна, — трохи урочисто оголошує Лендос. — Він і справді великий, третій після Сховища знань Благого ордену в Ларнарні та центру досліджень Атарна. Іссейл Фос доклав руку до того, щоб центр процвітав, є ще два малих, але цей, погодься, вражає!..

І я з нею згодна.

Під ногами гладкий ворс синього килима, він повністю вбирає звуки. Я йду неспішно, а Лендос дає мені озирнутися. Усе по секторах, між ними лабораторії і ряди столів, я раз у раз ловлю запитальні погляди співробітників цього місця. Але нас не виганяють, а отже, ми не робимо нічого забороненого. Книги зовсім звичайні — паперові або з чогось украй схожого на папір. Але спеціально рвати, щоб перевірити, у мене рука не піднімається. Я ж не варвар якийсь. Згорнувши чергову книжку — нічогісінько не зрозуміло, хоча літери здаються знайомими, тільки тема про вирощування ківерчних піролів — чи то рослин, чи то тварин, чи то дивовижі якоїсь, я згадую ще дещо.

— Вибачте, Лендос, у мене була книжка, коли я перемістилася сюди, — я показую розмір на пальцях. — Мені б її забрати, якщо не викинули...

— Звісно, не викинули! — обурюється вона. — Такі речі ніхто не має права викидати! 

— Ну, на шматок піци я не претендую, — я сміюся.

— Інакше як потім вас повернути у ваш світ! — а от Лендос навпаки не жартує. Я миттєво переймаюся і замовкаю, коли вона продовжує: — Одна справа — давно налагоджені шляхи, а інша — зовсім невідомі виходи. Поклик здатен витягнути співзвучну пару звідки завгодно. Але це було б несправедливо не залишити можливості повернутися!

— Он воно як, — значить, книжку треба знайти і щоб вона в кімнаті лежала, як запорука мого повернення. А, і одяг, я не пам'ятаю, де тепер. Начебто його забирали, щоб випрати, але чи повернули? Чорт, якось не по собі!

На цьому розмова вщухає, ми якраз доходимо до потрібного сектора — землеопис домену Етарн, так би мовити. Тут я знаходжу куточок з величезними картами — міста і навколишніх територій, транспортних магістралей і кордонів районів, мережі вузлів переміщення і водних ресурсів, а далі йдуть уже зовсім закручені речі, що стосуються енергетики, товарообігу і навчальних закладів. І це тільки те, що висить уздовж стіни та на стендах, паралельних їй. А ще є столи, поруч із якими стоять тумби зі стопками подібних графіків і карт, але розміром з А3. Стіл — своєрідний проектор: вставив у роз'єм картинку і дивишся на збільшене за розміром столу зображення. Шкода тільки, що місцеві не придумали, як ще сильніше наближати, на жаль, це зовсім не планшет.

Книжок тут теж вистачало і навіть із картинками — дитячих. З них я й почала, так зручніше спочатку отримати основу, якусь загальну інформацію, яку знають тутешні діти. Так більше можливостей правильно зрозуміти складніший матеріал. 

Лендос тим часом закінчує розмову з місцевим працівником і приманює мене жестом. 

— Можете приходити сюди, коли забажаєте, — пропонує мені круглий поважний чоловік зі щіточкою кумедних вусів. На грудях у нього кілька медальйонів, напевно, розпізнавальні знаки, а форма, як і у всіх, — темні штани, звичайна сорочка і довгий жилет насичено бордового кольору з гербом Етарна — вигадливим переплетенням ліній. Щодо герба я точно не помилилася — такі самі картинки на форзаці кожної книжки, вочевидь позначка про приналежність — місцевий штамп.

Працівник передає мені з рук у руки металеву пластину на широкому кільці, пояснює, як користуватися місцевим обладнанням, для чого пластина — замість читацького квитка, тут, як у супермаркеті, кожну взяту книжку пропонують «сканувати» на спеціальному постаменті, якраз приклавши цю саму пластину до єдиної виїмки. Утім, якщо наплутаю, завжди можна викликати співробітника. Щоправда, кнопка виклику, як і всі кнопки, тут стилізована під чергову кумедну тваринку. 

Якимось чином Лендос знаходить підлеглий, утім, я вже майже впевнена, що тут є якщо не смартфони, то місцеві пейджери. Щось там сталося під час екскурсії. Я, звісно, одразу ж відриваюся від книжки, де якраз описують коротко виникнення перших доменів, а то, хто знає, може щось термінове, але бігти нікуди не потрібно. 

— Ще одна пара склалася, — посміхаються орденці. 

Звісно, це новина приємна, але навіть просто обмін обіцянками — справа клопітка, особливо коли це пара сейлів. Тепер потрібно запросити їхніх родичів, а за все це відповідає Благой орден. Тому голові місцевої делегації потрібно терміново мене покинути. 

— Нічого страшного, йдіть, дорогу назад я пам'ятаю, а якщо щось не так, то запитаю в місцевих, — так, старенька турбується за мене, але я абсолютно впевнена у своїх силах. Чого боятися, користуватися словами я поки що не розучилася! Просто зловити перехожого і допитати його — взагалі мене не жахає, проблем із розумінням місцевої мови начебто в мене немає.