Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

Раптом голос за дверима змінився, помолодшав і став напрочуд схожий на матусин.

— Миколонько, — пролунало з-за дверей. — Я так довго тебе шукала! Я так скучила за тобою! Дозволь мені увійти.

І тонкі білі пальці — її пальці! — просунулися у шпарку дверей.

— Заходь, — прошепотів він, зачарований одним лише припущенням, що матуся повернулася, що вона жива, що…

Щось обірвалося в ньому — так із легким дзижчанням лопається струна на кобзі.

Його увагу привернули пальці. Точніше, потворні потовщення навколо її нігтів. У жодної людини Миколка не бачив таких пальців. Тим більше — у своєї матусі, її руки він знав найкраще за всі.

Але вона вже увійшла — звичайно ж, ніяка не матуся, а старезна баба, від одного погляду на яку хлопчик заціпенів.

Усі старі люди для Миколки поділялися на два типи: одні, на зразок його бабусі, були занудливими, але приємними у спілкуванні, а головне — добрими. Таких роки водночас робили і більш стійкими, і добрішими. Інших же — тільки засушували, перетворювали на подобу кістлявої Смерті, яку малюють на всіх картинках і показують у вертепі. Такі ставали злобливими, ненавиділи всіх молодших за себе.

Але та стара, яка переступила поріг хатинки, була бридкіша за найжахливішу з них. Вона була ніби уособленням ненависті, породжена нічними кошмарами хворобливої дитини.

На її обличчі не знайшлося б рівного шматочка шкіри навіть розміром із ніготь немовляти; все їжачилося бородавками, між якими пролягли глибокі зморшки, густо всипані жорстким волоссям. Стара була неймовірно волосатою, під довгим, схожим на моркву носом проступали щурячі вусики, а вже у шевелюрі коївся суцільний розгардіяш: розпатлані пасма зміїлися, спадаючи ледь не до самісінької підлоги. При цьому міняли колір від попелястого до вугільного, та ще час від часу спалахували багрянцем, наче пригасле вогнище.

Очі теж пашіли пригаслим полум’ям.

Одіж на старій складалася із брудного дрантя різних відтінків сірого. А от взуття взагалі не було — і приголомшений, украй переляканий Миколка побачив, що обидві ноги у гості давно не миті, з довжелезними звірячими пазурами і — найстрашніше — обидві ліві.

Це останнє, що він встиг помітити. Потім стара несподівано спритно кинулася до нього і вхопила за плечі. Кільцеві потовщення на її пальцях заворушилися — і нігті старої подовжилися, перетворюючись на гостро відточені ножі. Один вона з явним задоволенням притиснула до Миколчиного горла.

— Що ж ти, ріднесенький, мовчав? Я ж дух живий ще біля галявинки почула, вами тут усе наскрізь просякнуте. А ти — мовчав…

— Знав би — закричав, — похмуро відгукнувся хлопчик. Він із надією скоса дивився на дорослих, але ті, як і раніше, міцно спали.

— Покричи, — милостиво дозволила стара. — Погорлань, якщо дуже хочеться. Все одно не прокинуться. А коли прокинуться, нас тут уже не буде. Ми вирушимо далеко-далеко, за сині гори, за бистрі води… — Голос її залунав співуче, а сама вона почала погойдуватися з боку в бік; кіготь-кинджал трохи подряпав шкіру на горлі у хлопчика, заструменіла кров.

Наступної миті сталося відразу кілька подій.

Усупереч очікуванням старої, запах крові розбудив Степана. Той одразу все збагнув, але напасти не ризикнув, бачачи, що життя Миколчине висить на волосинці. Але запримітив він і те, чого ані старій, ані хлопчику поки що видно не було. На порозі з’явилися два чоботи — обидва на ліву ногу.

Ніздрі старої роздулися, наче в хижака, що відчув здобич, очі блиснули.

— О! — хмикнула вона. — Та ви ж до всього ще й привели мені давніх моїх утікачів! Ну хто б міг подумати!

Вона ледь ворухнулася, аби подивитися на чоботи, а Степан уже стрибнув. З неймовірною спритністю стара відштовхнула від себе хлопчика — назад, за двері — і змахнула руками. Вовкулак мовчки полетів у куток, забризкуючи підлогу кров’ю.

— Даремно ти… — почала стара.

Він плигнув знову — знав, що його чекає, але інакше не міг. Чоботи теж приєдналися — і накинулися на стару ззаду.

Миколка розгублено дивився на них, сидячи на холоднуватій вологій траві, відтак підхопився і помчав до хлівця, де був зачинений Орлик. Він розумів, що довго дядькові Степану не протриматися, навіть із допомогою самохідних чобіт. А дядько Андрій досі не прокинувся.

Орлик уже і сам з усіх сил рвався на волю. Ударами копит він пробив задню стінку, і якби не підбіг Миколка, все одно скоро звільнився б. Удвох вони кинулися до дверей, але — пізно.

З хати вивалився Андрій. (Його витяг, взявши зубами за комір, Степан, поки чоботи відволікали увагу старої). Лише тоді Ярчук прокинувся, але не встиг зрозуміти, що ж відбувається. Він тільки й спромігся перевірити, чи на місці заповітна скринька. Та висіла за спиною, в упряжі, яку Андрій не зняв на ніч, немовби передчуваючи біду; та й узагалі він із нею останнім часом не розлучався.

Майже на коліна Ярчукові раптом упали закривавлений лантух хутра, а потім — один із чобіт-самохідців. Хата дрібно затремтіла і метнулася у небо, розбризкуючи в усі боки шмаття моху і трав’яне дрантя. На місці, де вона стояла, чорнів прямокутник голої землі і корчилися хробаки (чи — обірване коріння?…), які поспіхом намагалися заритися якомога глибше, подалі від світла і дивної компанії на галявині.

— Втекла, зараза, — прохрипів кривавий лантух, на який перетворився після сутички зі старою Степан. Він ворухнувся, силкуючись підвестися, але тут-таки обм’якнув, заскавучавши.

Андрій, хоч не міг второпати, що сталося, розумів: жити вовкулаку лишалося навіть не години — хвилини лічені.

— Ех, братику! — зітхнув Степан. — Бачиш, як воно повернуло. Мене ж просили за тобою доглянути, а я не справився…

— Хто просив?!

— Та твій дивак зі скринькою… Він до мене зазирнув перед смертю. Попросив — сказав, гарний ти козак, але один можеш не впоратися. Так щоби я подбав… За те обіцяв звичайною людиною зробити, а не вовком. І от…

— Ти вже почав на неї перетворюватися, — прошепотів Андрій. — Пам’ятаєш, тінь у тебе свербіла? Я тобі ще сказав тоді, аби ти терпів. Так от, ти її не бачив, а я — роздивився. У людську вона у тебе перетворювалася, тому і чухалася! І шлунок у тебе тоді прихопило не від того, що ти з’їв щось! Ти ж води випив проклят-озерської, а вона лише для двоєдушців цілюща, а для звичайної людини — смертельна. А ти — між тим і цим, але більше все-таки людина. Ти — людина, розумієш?! Безперечно людина!

— Е-е, ні, братику, — сказав, дивно посміхаючись, Степан. — Я — син Божий. І тільки.

Голова його безвольно похилилася, тіло обм’якло — і Корж вирушив