Прокляття рейлі - Вікторія Сурен

Чого він добивався? Диявол, я не витримую. Вимкніть мене!

Умиваюся теплою водою, добряче її напившись, а тоді з кілька хвилин грію руки під нескінченним потоком рідини, продовжуючи схлипувати, розуміючи, що мене, ймовірно, чують сусіди. Гаряча вода в гуртожитку — це скарб.

Мені потрібна музика…

Я сумую за гучними піснями та танцями. Серце роздирає відсутність заспокійливих мелодій. А тут, певно, хіба що класична туфта. Я не зможу жити в тиші, яка виїдає мене зсередини. Не зможу…

Стягнувши з себе увесь одяг, окрім трусів, я зариваюся під масивну ковдру, кутаючись по саму шию, і продовжую витирати об цю розкішну тканину свої солоні сльози.

✯✯✯

Бляха.

Я не розумію, скільки в мене рук та очей. На щоці відбився червоний слід від подушки, а частина волосся застигла в неприродному положенні.

— Трясця вам у живіт…

Хто я, де я, котра година? Розумію, що фактично гола, тільки коли морозний вітерець торкається плечей. Хтось прочинив одне з дерев’яних вікон на хвіртку, впустивши ранкове сонце. А також полишив на масивній тумбі глиняне горнятко з рожевою рідиною. Поруч аркушик з охайним надписом «Від Інес».

Джерело — «Повір на слово», однак мене до жаху сильно нудить, а голова розколюється, наче земля в землетрус, тому п’ю чай одним махом, відчуваючи приємний аромат малини та інших солодких домішок.

Кімната яскрава, неначе підводне королівство. Думаю, вона облаштована для водників, але Дінара Дільшат і тут встигла втиснути свою дупу. Ніжно-блакитний балдахін повільно гойдається на вітру, допоки розум приходить до тями.

Я навіть слабо усміхаюся, помітивши в стіні камін, а поруч із ним два вишукані крісла із золотими візерунчастими ручками.

Дорого. Вишукано. У цих стінах живе історія Феєріалу та, власне, Терри, і мій внутрішній поціновувач мистецтва не міг не захопитися цим видовищем та клопіткою працею.

Гепнувшись назад на подушку, я тону в хмарах райських покоїв. На стелі висить невелика, але розкішна люстра зі свічами, а з вулиці доносяться голоси студентів. Цікаво, хто запалюватиме свічки на такій висоті? Я ж не вогневиця, щоб робити це помахом пальців.

Різко приймаю сидяче положення, помітивши, що масивна шафа прочинена. Обмотую довкола себе ковдру, неначе сукню, та рухаюся до неї.

Не одна Інес шастала моєю кімнатою посеред ночі. Я забула зачинитися? Звісно. А раптом це був Ру? Ох...

У шафі весь мій людський одяг. Його не забрали, а навпаки: принесли до мене. Дивовижно.

Плаття туніка, широкі джинси, светр, оливкова сорочка, бейсбольна спідниця, колготи…  Спідня білизна на верхній поличці й туфлі з білими кросівками на нижній. Кросівки не мої, шнурівка сіра під тон академічної форми. Знаходжу пару чудернацьких носків, що були на мені під час приїзду сюди, та нічну сорочку від академії.

Прочиняю випадкові тумбочки та натрапляю на свою чорну косметичку. У наступній знаходиться аптечка з бритвою, пластирами й спиртом, кількома пігулками та тампонами. Залишки від колишнього життя, які встигла схопити. Також тут є базові засоби гігієни від академії. Рейлі утримують безоплатно, поки не працюємо та тільки облаштовуємося, поволі звикаючи. Косметика, академічний одяг, білизна, харчування, засоби для гігієни… однак за ці базові речі ми зобов’язані все наступне життя бути рабами (адміністрації не згладити істини в моїх очах). До того перший навчальний рік нас навіть не випускають за межі академії, бо можемо втекти. Питання куди? Як взагалі виглядає їхня цивілізація? Там коні чи лорди? Знаю тільки, що у Феєріалі править монарх та його родина. Їхній маєток знаходиться безпосередньо в Террі, столиці.

Сон Суджі знає всіх старшокурсників, от і бігає собі, коли хоче. Мені також потрібен такий квиточок. Треба перехопити колишню сусідку та випитати все.

Притискаю однією рукою до грудей книжку «Сім чоловіків Евелін Г’юґо». У ній лежить остання фотографія з минулого, через що носа знову щипає.

На робочому столі знаходжу тацю з теплою їжею. Можливо, її принесли нещодавно або знову вогневики та їхні чари, що зберігають тепло. Яєчня, два підсмажені шматки хліба та бекон, малина й петрушка. Варіантів немає, тому з’їдаю все, запиваючи залишками чаю. Шлунок вперше почувається задоволеним.