Королівство у спадок - Олег Говда

— Чому ж? — чоловік придивився, зняв капелюх і шанобливо вклонився. — Саме за нею. Ваша високість мене не впізнає?

Очуміти! І цей мене знає. Схоже, що мій попередник ще той живчик був. Скрізь встиг наслідити та відзначитись. Сподіваюся, що цього я від петлі не рятував? А то забагато колишніх шибеників на один квадратний кілометр вийде.

Моє мовчання незнайомець розцінив правильно і вклонився ще раз.

— Я, Дженкінс — ваш лісничий.

Ще краще. Мій лісничий. А що в мене не тільки лісу немає, а й замку скоро не буде, це нічого? Втім, якщо він із глухомані на люди не показується, живе тут бірюком, то цілком може й не знати новин. І як бути? Зробити морду цеглою та використати нагоду? Вже лісничому напевно відомо, де барліг. Хоче чи ні, а мабуть, не відмовиться допомогти своєму принцові?

Заманливо.

Я вже відкрив рота, але тут згадав улюблену приказку бабусі. Щоразу, коли я в дитинстві намагався схитрувати чи обдурити, вона сумно підтискала губи і примовляла: «О-хо-хо… Запам'ятай, Коленько. Неправдою весь світ обійдеш, але назад не повернешся». Я тоді ще підсміювався сам собі. Мовляв, погано бабуся у школі навчалася. Адже земля кругла, і тому, хто обійде її, нікуди повертатися не треба.

Всі ми в дитинстві себе розумнішими за дорослих вважаємо.

— Вибач, Дженкінсе... Після смерті батька, я пам'ять втратив. Нічого із минулого життя не пам'ятаю. Наче тільки цими днями народився.

— Його Величність помер? — перехрестився лісничий. — Вічна пам'ять, — і, не стримавшись, додав збуджено. — Отак новина... А ми тут і не чули. Давно?

— Позавчора поховали… — відповів машинально, розмірковуючи про те, що той сказав. — «Чули»? То ти не один тут мешкаєш? З родиною?

Лісничий посміхнувся.

— Можна і так сказати. До речі, ваша високосте, не бажаєте в гості зайти? Запевняю, що вам будуть раді. Посидимо. Чайку поп'ємо… з малиною.

— Дякую, але я не на прогулянці.

— Ви про ведмедя? — Уточнив Дженкінс. — О, не турбуйтеся, нікуди він не подінеться. Не відмовляйте, прошу вас. Моя сторожка тут недалеко. Зовсім поруч. Викажіть честь.

Схоже, запрошував щиро. Напевно, розповідав вечорами дітям про інше життя. І про принца згадував. От і тепер хоче довести їм, що це не казка. Чи?..

Я зупинився.

— Дженкінсе, а скільки років твоїм дочкам?

— Донькам? — перепитав той. — Вибачте, ваша високосте, але в мене й однієї нема. У сенсі, взагалі немає дітей. Та й одружений ніколи не був. Я не писаний красень, так що великого кохання не трапилося, а без нього кому охота вік у нетрях кукувати?

Так, помилка вийшла. Я вирішив, що лісничий, користуючись нагодою, хоче мене з красунею дочкою познайомити. Раптом сподобається?

— Ось бачиш, — вибачливо розвів руками. — Зовсім нічого не пам'ятаю.

— Це нічого… Це буває… Я одного разу років двадцять тому… З дуба впав. Дивом живий лишився. Добу пластом пролежав. Так майже всю осінь власне ім'я годі згадати було. Поки кум на день святого Калістрата-мученика в гості не зазирнув і не гукнув мене… Тож і ви не засмучуйтесь. Згадайте все.

 Лісничий не йшов, ковзав лісом. А чагарник перед ним немов сам розсувався, поступаючись дорогою. Та так спритно, що в душі знову сумніви заскребли. Чого ж тоді в малиннику так шумів? Чи не в пастку заманює?

Шукаючи підбадьорення погладив руків'я меча. Той негайно поспішив мене заспокоїти. Не нервуйся, мовляв, господарю. Якщо це тенета, то павук кривавими сльозами вмиється від такої здобичі.