Серафіта - Оноре де Бальзак
Чи він знищить його якогось дня, а чи ніколи не знищить його — те й те є фатальним кінцем для властивостей, без яких він не зміг би існувати. Чи світ — це своєрідне випробування, минуща форма, яка неодмінно зазнає руйнування? Чи Бог не буде непослідовний і безпорадний? Непослідовний: чи не повинен би він бачити наслідки, перш ніж проводити свій дослід, і чому він не поспішає нищити те, що колись він знищить? Безпорадний: чи варто було йому створювати недосконалий світ? Якщо недосконале створіння заперечує властивості, якими людина наділяє Бога, то погляньмо на це питання інакше: припустімо, що маємо справу з досконалим створінням. Ця ідея перебуває в цілковитій гармонії з ідеєю про надзвичайно розумного Бога, який не мав би ні в чому помилятися; але звідки тоді береться занепад, звідки береться відродження? Тож чи й справді досконалий світ незнищенний, а його форми ніколи не загинуть; невже світ не рухається ні вперед, ні назад, а кружляє по вічному колу, з якого він ніколи не зійде? Отже, тоді Бог залежатиме від свого створіння, а воно ж так само вічне, як і він сам: це примушує згадати одну з теорем, найбільш спрямованих проти Бога. Недосконалому світу властивий рух, розвиток, а досконалому — статичність. Якщо неможливо припустити прогресуючого Бога, не знаючи повних наслідків його творення, то чи існує статичний Бог, чи це не є тріумфом матерії, чи це не є найбільшим з усіх заперечень? При першому припущенні Бог занепадає через свою слабкість; при другому він занепадає через могуття своєї інертності. Отже, якщо будь-який розум доброї волі, пізнаючи й сприймаючи світи, стане припускати, що матерія сучасна Богові, то це означало б, що він заперечував би Бога. Змушені вибирати, щоб керувати народами, одну з цих двох сторін проблеми, цілі покоління великих мислителів вибрали саме цю. Звідси й догма про два принципи магізму, що прийшов з Азії до Європи у вигляді сатани, який поборює вічного отця. Але чи ця релігійна формула й незчисленні обоготворення, що випливають з цього, не є злочином образи божественної величі? Яким іншим ім’ям назвати віру, що уособлює Бога злом, яке вічно тлумачиться під кутом зору його всемогутнього розуму, але робиться це без будь-якого успіху? Ваша статичність доводить, що таким чином розставлені дві сили взаємно гасять одна одну.
Розглянемо інший бік проблеми. Тільки Бог єдиний існував раніше матерії.
Не будемо знову звертатися до попередніх аргументів, що підтверджують поділ вічності на два часи — час ніким не створений і час створений. Облишмо й питання про рух чи непорушність світів, задовольнімося невіддільними від цієї другої теми труднощами. Якщо Бог існував раніше сам, то світ створений ним, отже матерія походить від його сутності. І не тільки матерія! І всі інші форми є тією пеленою, за якою ховається Господній дух. Але тоді Світ вічний, тоді Світ — Бог! Чи це твердження не є ще більш фатальним, ніж попереднє, згідно з яким людський розум наділив Бога такими великими властивостями? Тож чи пояснимий теперішній стан матерії, яку створив Бог і яка завжди лишається тісно пов’язаною з ним! Як можна повірити, що Всевишній, надзвичайно добрий по своїй суті й за своїм покликанням, створив речі, які не схожі на нього, і що сам він не в усьому й не скрізь схожий сам на себе? Тож чи знаходив він у собі погані часточки, що їх одного дня позбувся? Це здогад не такий уже образливий, смішний чи навіть жахливий. Бог повинен бути один, він не може поділятися, не відмовляючись від найважливішого свого стану. Отже, чи можливо уявити собі якусь часточку Бога, яка б не була Богом? Це припущення видалося римській церкві настільки злочинним, що вона ухвалила статтю про сутність віри в найменших часточках святого причастя. Як тоді можна припустити існування всемогутнього розуму, який не домагається перемоги? Як можна наділяти ним природу, не сподіваючись на прийдешню перемогу? І ця природа шукає, поєднує, перетворює, помирає й відроджується; вона рухається ще більше, коли творить; вона страждає, стогне, вироджується, коїть лихо, помиляється, самознищується й знову виникає? Як виправдати майже цілковите незнання Божого принципу? Чому у світі володарює смерть? Чому геній зла, цей цар землі, був породжений украй добрим по своїй суті й за своїм покликанням Богом, який мав би створити лише те, що є в злагоді з ним самим? Та якщо від цього невблаганного наслідку, який передусім веде нас до абсурду, ми перейдемо до деталей, то який кінець ми визначимо світові? Якщо все є Богом, усе є водночас причиною й наслідком, або радше не існує ні причини, ні наслідку, то все є єдиним, як Бог, і ви ніколи не побачите ні початку, ні кінця. Чи справжнім кінцем було б перетворення матерії, яка витончується? Чи якоюсь мірою це не було б дитячою грою, коли матерія, створена Богом, поверталася б до нього ж? Чому він ставав би грубим? У якій формі Бог є найбільше Богом? Хто більше має слушність — Матерія чи Дух, коли жодна з двох форм не здатна помилятись? Хто може впізнати Бога в цій вічній зміні, в якій він сам себе ділить на дві природи, одна з яких не знає нічогісінько, а друга знає геть усе? Уявляєте собі Бога, що бавиться сам собою у вигляді людини, глумлячись з власних зусиль, помираючи в п’ятницю й воскресаючи в неділю, переносячи цей жарт зі століття в століття, знаючи, коли настане цьому кінець і нічогісінько не кажучи собі, створінню, про те, що робить він. Творець? Бог з попереднього припущення, цей такий
