Аутсайдери - Олександр Шевченко

День скінчився.

Ранок лагідно зазирнув до будинку, неначе цікавлячись, якому це ледареві постіль здається приємнішою за сонячне світло й чисте повітря. Один за одним гості почали пробуджуватися. Першим униз зійшов Симон. Потираючи заспані очі, він отримав у хазяйки чашку кави, відмовився від сніданку й повернувся до кімнати. Самопочуття було просто чудовим — він і не пригадував, коли востаннє прокидався таким бадьорим і сповненим сили, без жодних ознак похмільного синдрому, після якого йому завжди не те, що писати, а й жити не хотілося. Сьогоднішній день він збирався присвятити знайомству з містечком і його мешканцями, й на власні очі побачити те, у чому його переконували вчора Олеся з Яриною.

Поглянувши спросоння у вікно, Даромир нарешті побачив людей. Сміючись і щось вигукуючи, вулицею промчала зграйка дітлахів; потім якийсь худий чоловік проїхав на велосипеді, кинувши мимохідь погляд на вікна будинку. Помітивши Даромира, схилив голову в мовчазному вітанні. У мозку, ще сповненому залишками чудернацьких снів, раптом з’явилася кумедна думка — мешканці полишили свої схованки, уважно придивившись до прибульців і дійшовши висновку, що ті нічим їм не зашкодять. Неначе розпочався другий акт вистави й масовка висипала на сцену… Він непевно всміхнувся. Що за вигадки? Викинути це безглуздя з голови. Краще вийти на прогулянку.

Максим теж вирішив прогулятися й сказав про це батькові, який стояв біля вікна й тер щоки електробритвою, тримаючи перед очима кругле дзеркальце.

— То, може, хоч поснідаєш? — запитав Яків, вимикаючи бритву.

— Ні, щось не хочеться.

— Якщо почекаєш, то можемо піти разом.

Максим заперечно похитав головою і натягнув куртку. Він вирішив дослідити містечко самотужки і скласти щодо нього власні враження.

— Я лише трошки пройдуся, тату. Хочу подивитися на школу.

— Ну, гаразд. Тільки не заблукай. І будь обережним.

Пообіцявши, що буде, хлопчик вийшов із кімнати і збіг сходами вниз. З кухні долинав грюкіт посуду — Ярина готувала сніданок, і її гладке тіло на диво швидко курсувало між столом і плитою. Максимові раптом схотілося проскочити до дверей непоміченим, але погук хазяйки не залишив надії:

— А ось і маленький мандрівник! Куди це ти прямуєш зрання?

— Надвір, — покірно повернувся він до неї. — Закортіло пройтися.

— На розвідку? — промовила вона з усмішкою, взявшись руками в боки. — Зрозуміло. Але я певна, тобі тут сподобається… Ну, біжи, хлопче.

Дивлячись на неї, Максим позадкував до передпокою. Чомусь ця стара жінка дедалі більше ставала йому неприємною, але чому — він не міг пояснити.

— Біжи, — повторила вона, зберігаючи на обличчі усмішку люблячої бабусі. — І ні про що не турбуйся.

Хлопчик відчинив двері й вийшов із будинку. Може, це він з відхиленнями? Удома Максим радів, що вони з батьком їдуть із Києва, а тепер не знаходить собі місця. Можливо, його однолітки в школі мали рацію, і в нього справді бракує клепки в голові? Нікчема, слинько, що лише ускладнює батькові життя, замість того, щоб допомагати. Краще б він помер замість матері…

Люто закліпавши повіками, він загнав сльозину всередину і побрів по вулиці. Нема чого рюмсати, це не принесе полегшення. Треба дивитися навколо і радіти життю, наскільки можливо — більшого від нього і не вимагають. І досить вигадувати небилиці та вишукувати скрізь підозріле; це тільки у фантастичних книжках маленькі містечка виявляються лігвищем інопланетних прибульців або домівкою вампірів. Він достатньо дорослий, щоб розрізняти фантазії і реальне життя — а в реальному житті його батько хоче, щоб він був щасливий — саме тому вони тут. І мати теж цього хотіла. Хіба схвалила б вона його нинішню поведінку? Навряд. Отже, більше ніякої слабкодухості, інакше краще їм із батьком відразу повертатися назад.

Але досить швидко він зрозумів, що містечко більше не справляє дивного враження. Це було неначе пробудження від довгого сну. Він ішов сонячною вуличкою, крутячи головою на всі боки, вдихав свіже повітря з ароматами лісу і дивувався, чому це вчора селище здавалося таким тривожним. Батько виявився правий — на ранок усе навкруги сприймалося зовсім інакше. Неначе й не було учорашнього дня з його турботами, а вони жили тут від самого початку… Зустрічні вітали його приємними посмішками, і Максим відчув, що теж починає посміхатися у відповідь. Як дивно, все змінилося… але він був цьому тільки радий.

Хлопчик дістався до площі, покружляв навколо барвистої клумби, а потім рушив дорогою, якою вони приїхали сюди вчора. Батькові він сказав про школу автоматично, насправді зовсім не збираючись туди йти, але зараз подумав, що це непогана ідея. З машини він помітив, що школа у Ковильці зовсім маленька — двоповерховий цегляний будиночок, схожий на пансіон тітки Ярини. Не порівняти з київською, яку він про себе називав «бункером» і яка була лише потворним нагромадженням бетонних блоків. Місцева викликала приємніші враження, і Максим вирішив, що треба туди навідатися.

Він проминув знайоме кафе, яке цього дня було зачинене, потім перейшов на правий бік вулиці. Стежина між деревами вивела його до невеличкого стадіону, що складався зі спортивного майданчика, окресленого асфальтованою біговою доріжкою. Школа в оточенні яблунь із побіленими вапном стовбурами стояла на іншому боці поля. Зараз вона, звісно,