Володар драконів - Корнелія Функе

Бен із Сірчаною шкуркою здивовано озирнулися. Гомункулус підійшов до ґрат своєї клітки і посміхнувся їм.

— У моїй клітці замок зовсім легкий, наскільки я можу судити, — сказав він. — Вони, мабуть, вирішили, що з огляду на мої розміри простого замка достатньо.

Бен глянув на замок і кивнув.

— І правда, — сказав він. — Цей відчинити — раз плюнути, — він вже вставляв свій ножик у замок, коли Сірчана шкурка крізь ґрати схопила його за рукав.

— Гей, зачекай, не поспішай! — засичала вона. — Адже ми навіть не знаємо, хто він такий.

— Дурниці! — Бен з усмішкою похитав головою. Він одним рухом відчинив замок, відкрив дверцята клітки і витягнув чоловічка.

— Уклінно дякую! — сказав малюк, кланяючись хлопчикові. — Підніміть мене, будь ласка, щоб я міг дістати до вашого замка. Зараз подивимось, що я можу зробити для цього буркотливого кобольда.

Сірчана шкурка похмуро глянула на нього.

— Як тебе звуть? — із цікавістю запитав Бен.

— Мухоніжка, — відповів чоловічок. Він просунув тонкі пальчики у замкову щілину і прикрив очі.

— Мухоніжка! — буркнула Сірчана Шкурка. — І справді, відповідне ім’я.

— Тихіше, будь ласка, — сказав Мухоніжка, не відкриваючи очей. — Я знаю, всі кобольди люблять поговорити, але зараз, повірте, не час.

Сірчана шкурка стиснула губи. Бен озирнувся. Він почув голоси — вони лунали здалеку, але, схоже, наближалися.

— Швидше, Мухоніжко! — гукнув він до гомункулуса. — Сюди йдуть!

— Майже готово, — відповів Мухоніжка. Замок клацнув. Чоловічок із задоволеною посмішкою витягнув пальці з замка. Бен підхопив його на плече і відкрив Сірчаній шкурці дверцята. Вона з бурчанням зіскочила на м’який пісок.

— Мухоніжко, — Бен підніс гомункулуса до клітки, в якій сиділа сумна мавпа, — а чи не міг би ти відчинити ще й цей замок?

— До ваших послуг, — гомункулус тут же взявся за справу.

— Що він там робить? — засичала Сірчана шкурка. — Ви що, з глузду з’їхали обидва? Нам треба негайно тікати звідси!

— Не можемо ж ми кинути тут мавпу, — розсудливо мовив Бен. Замок клацнув, Бен відчинив дверцята клітки, і мавпа в два швидких стрибка зникла з очей.

— Та ходімо вже нарешті! — непокоїлась Сірчана шкурка. Але Бен повідчиняв ще й клітки з курми. На щастя, в них не було замків, а лише засувки. Мухоніжка весь цей час сидів у Бена на плечі і здивовано спостерігав за хлопчиком. Голоси все наближалися.

— Зараз, зараз, — сказав Бен і відкрив останню клітку. Йому назустріч витягнув худу шию ошелешений півень.

— Як звідси вибратися? — крикнула Сірчана шкурка. — Говори швидше, в який бік бігти.

Бен розгублено роззирнувся довкола.

— Чорт забирай, я забув, з якого боку прийшов, — застогнав він. — Ці намети всі однакові.

— Сюди зараз прийдуть! — Сірчана шкурка тягнула його за рукав. — Де вихід?

Бен закусив губу.

— Все одно, — випалив він нарешті. — Голоси чути з того боку — значить, ми побіжимо в протилежний.

Він схопив Сірчану шкурку за лапу і потягнув за собою. Не встигли вони сховатися за наметами, як ззаду пролунали вигуки.

Бен повернув праворуч, потім ліворуч, але звідусіль назустріч їм вибігали люди. Вони намагалися їх схопити, загороджували шлях. Тільки завдяки гомункулусу Сірчаній шкурці разом із Беном все ж таки вдалося втекти. Легкий, як жук, він видерся Бенові на голову, всівся там, немов на капітанському містку, і, пронизливо командуючи, вивів їх за межі табору.

Лише опинившись на безпечній відстані від наметів, вони сповільнили біг, продерлися через зарості терну і причаїлися. Кілька переляканих ящірок метнулися геть, коли Бен і Сірчана шкурка, задихаючись, повалилися на землю. Мухоніжка вибрався з Бенового волосся і, задоволений, присів на пісок поруч із хлопчиком.

— Молодці! — сказав він. — Ноги у вас прудкі, мені б за вами не встигнути. Ну то нічого, зате у мене голова швидко думає. Не можна ж мати все одразу.

Сірчана шкурка сіла, все ще важко дихаючи, і глянула на нього зверху.

— Але, скажімо, скромності тобі зовсім не дісталося, чи не так? — уїдливо запитала вона. Мухоніжка мовчки знизав вузенькими плечима.

— Не звертай уваги, — сказав Бен, визираючи з-за гілок, чи не женуться за ними, — вона не хоче тебе образити.

Жодної людини поблизу не було видно. Бену навіть не вірилося, що вони справді зуміли втекти від переслідувачів. Хоча 6 на якийсь час. Він із полегшенням знову опустився на пісок.

— Відпочинемо тут ще трохи, — сказав він, — а потім треба пробиратися до Лунга. А то, якщо він прокинеться і побачить, що нас немає, він ще, чого доброго, вирушить на пошуки.

— Лунг? — Мухоніжка дбайливо струшував пісок зі свого каптана. — Це хто? Ваш друг?

— Не твоє діло, малий! — шикнула Сірчана шкурка. — Дякую за допомогу, лапа лапу миє і таке інше, але тут наші шляхи розходяться, зрозумів? Ходімо, — вона потягнула Бена за собою. — Ми вже достатньо відпочили.

Мухоніжка, сумно зітхнувши, похнюпив голову.

— Що ж, бувайте, — прошепотів він. — Звичайно, я розумію. А мене тепер, видно, шуліки з’їдять на обід.