Максим Темний. Володар Заборонених Земель. - Костянтин Шелест

– А вона що – справді принцеса?

– Справді, і вельми давнього роду. Згадай ту книжку, що ти вивчала. Там мала бути така Сея ель Тіон, – в Анне розширилися очі в подиві, дівчина навіть прикрила обличчя долонею, збентежена, – але ось про це особливо говорити не треба. Але, якщо притиснуть так, що не викрутитися – говори. Поговори з Аріталом – мені потрібні чутки на все місто. Але ось що ніхто не повинен знати, це те, що я – це я. І що ми з тобою взагалі знайомі. Це не важко?

– Так, пане. Не бачу жодних проблем. Для вас я зроблю що завгодно.

– Ну... прямо, що завгодно? – він хитро подивився їй в очі, ну от не зміг не зачепитися. – Пам'ятається, раніше ти не була такою поступливою...

– Так, – твердо і з викликом подивилася вона в очі йому, – усе, що не суперечить честі людській.

– А твоїй? Твоїй честі?

– А моїй честі ніщо не загрожує, – геть уже нахабно відповіла дівчина, – не забрали раніше, не заберете й зараз.

– Оце так... ну-ну... – Макс перевів розмову в безпечніше для себе русло, – а що ти там говорила про «вчасно встигли»?

– Так турнір же починається! Через день-два гостей буде безліч. Відомо, що на тому турнірі так і не було визначено переможця. Ніхто не намагався оскаржити результат невідомого чужинця. А за правилами, якщо результат не був підтверджений чи оскаржений іншим фіналістом, то турнір проводять наново, але починають одразу з передостанньої загальної дистанції. Як я чула – з чотирьохсот кроків.

– І коли він розпочнеться?

– У шостий день цього тижня, як і минулого разу. А в сьомий – фінал.

Макс задумався.

 – Знаєш, що... мені потрібна зустріч із паном Натаном... тільки треба її влаштувати непомітно і швидше. Зможеш? А ще та книга Минулого... так ти її називала. Ну та, де описана історія родів Тіона. Можу я її почитати?

– Так, звісно, пан Натан ель Мірал має бути тут завтра, це його звичайний візит, ніхто не зверне увагу, а книжка... так це не заборонено... але... вона ж ельфійською...

– За це не переживай. І ще будь уважнішою до всього, що навколо них відбуватиметься. Це важливо.

Пух, білою блискавкою залетів до дівчини на плече й уважно подивився в перелякані очі. Потім щось процвікав і, мабуть задоволений собою і тим, що побачив, перескочив на плече до Макса.

Частину ночі Макс провів у читанні тієї самої книги Минулого. Пух знову кудись зник, одразу після того, як Анне пішла. Виявилося, та стара карга, що скалилася на Макса в будинку Тіонів, була рідною сестрою довгоживучого діда Айлора. Нела, як її назвала Анне. Бабця пережила всіх, навіть свого братика і не дуже благополучно померла в той знаменний день, коли Макса мало не пристрелили. У книзі, звісно, цього всього не було. Не сподобалися тоді Максу її червоні очі. Бачив він їх лише мить, коли вже випадав у вікно, але запам'ятав добре. Сея ж чомусь згадувалася і зовсім побіжно... типу була у Айлора ще одна сестра а у тієї – донька і на цьому все. Тож нічого гадська книжка, об яку він ламав очі пів ночі, йому не дала.

12-те серпня, день 1087-й

Зранку почався головний біль – жінкам знадобилося одягатися. Умивання, сніданок і тут Сея заявила йому, що їм необхідно купити собі безліч речей. Причому – терміново. Ну, як заявила – оскільки він при них типу охоронець, то вона вийшла з кімнати і повідомила, що вони всі вирушають на торг. Про те, чи є гроші на це і чи можна їх витратити вже ніхто не питав. А що хотів? Привів, назвав принцесою – от і танцюй тепер біля неї. Слава Світлому – якраз прийшла прислана Анне покоївка. На неї й було покладено обов'язок водіння цієї компанії по крамницях і кравчиням. Макс же хвостиком ходив за ними і витріщався на всі боки. Пух із ними не пішов, проконтролював щось одному йому відоме і знову кудись змився.

Сказати, що в Тіоні щось сильно змінилося Макс не міг. Та він і роздивитися його толком тоді не встиг. Тільки на водоспадах і побував. Приготування до турніру були помітні – живоплоти в багатьох місцях були прикрашені прапорами з квітів і листя, які вельми майстерно повторювали символіку роду Тіон та інших родів. Пройшли вони і повз те саме турнірне поле. Сея, вкрай змучена своєю невизначеністю, тільки безпорадно озиралася на нього. Повернулися назад лише до обіду і то, Макс зрозумів із розмови, йому дуже пощастило – все, що їм було потрібно, знайшлося в першої ж кравчині, до якої привела їх покоївка. Дівчина була справді кмітлива і Макс був їй за це настільки вдячний, що віддячив трьома срібними монетками – другого такого походу він би не пережив. Чимало часу витратили на примірки, підгонки готових речей тощо – Макса вигнали на вулицю, і він сидів на лавці, продовжуючи витріщатися на оточуючих.

– Дивись, цей людський дідуган, витріщається на жінок і не бентежиться, – почув він злісний шепіт. Неподалік від входу в крамницю стояло кілька ельфів із гордовитим і вельми поважним виглядом, гнівно розглядаючи Макса. "Шо? Знову? – так і хотілося сказати. – Ні, фіг вам... минулого разу теж так усе починалося"... Макс зробив вигляд, що нічого не зрозумів, нічого не помітив і нахабно втупився на майстерно роздягнуту діву ельфійського походження, яка з виглядом снігової королеви простувала повз них. Через серпневу спеку на ній було щось із найтоншого шовку таке, що відверто просвічувалося на сонці, та ще й було порозрізане в різних місцях так, що наче й не показувало нічого з її тіла цілком, але постійно десь щось миготіло. «А нічого так, якісь зміни тут усе-таки відбулися за два роки», – подумав Макс, принципово знімаючи поглядом із неї все те, що вона на собі залишила, і видав такий набір емоцій, що діва почервоніла, незважаючи на всю свою крижану неприступність. Компанія ельфів закипіла від гніву, але зробити нічого не встигла – якраз вийшла Сея. Її високість крижаним поглядом окинула присутніх і все зрозуміла. Нічого не сказавши, вона пішла до стоянки карет, дівоча банда про щось на півголоса, але дуже палко перемовляючись, пішла за нею.