Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

це очевидно з повідомлення, що його передав нам Денетор. Така могутня армія, якою, здається, керує тепер Темний Володар, може заввиграшки зупинити нас у битві перед Містом і вдарити значною потугою на протилежному березі Ріки, далеко поза Брамою Королів... Та ми не говоритимемо довше про горді наміри. Вершники приїдуть. Наказ «до зброї» пролунає завтра. Щойно все владнаємо, відразу рушимо в дорогу. Десять тисяч списів міг би я вирядити на рівнинний бій, аби залякати ворогів. Тепер, боюся, нас буде менше, бо я не залишу свої твердині без захисту. Проте за мною поїдуть принаймні шість тисяч воїнів. Перекажи-бо Денеторові, що в цю годину Король Марки сам помчить до ґондорської землі, хоча, можливо, ніколи не повернеться звідтіля додому. Та дорога перед нами є не близька: люди і тварини мусять дістатися до мети, зберігши сили для бою. Тиждень може минути від завтрашнього ранку, доки ви почуєте клич Еорлових Синів, котрі їхатимуть із півночі.

— Тиждень! — зітхнув Гірґон. — Скільки треба, стільки треба. Проте за сім днів од сьогоднішнього ви вже можете застати самі руїни, якщо до нас не надійде якась несподівана допомога. Проте й тоді ви бодай зможете розігнати орків і смаглявців, котрі бенкетуватимуть у Білій Вежі.

— Ми зробимо бодай це, — відказав Теоден. — Однак я сам щойно повернувся сюди після битви та довгих мандрів і тепер спочиватиму. Затримайся тут на ніч. А вранці поглянеш на збір роганських військ і поїдеш до свого пана і з полегшеним серцем, бо побачиш нашу потугу, і швидше — бо відпочинеш. Ранок завжди мудріший за ніч, яка вміє змінювати думки.

З тими словами король підвівся, й усі встали слідом за ним.

— Тепер нехай кожен із вас іде спочивати, — сказав Теоден, — і спить солодко. І тебе, пане Меріадоку, я сьогодні вже не потребуватиму. Та будь готовий прийти на мій поклик, тільки-но встане Сонце.

— Я буду готовий, — відказав Мері, — навіть якщо ти накажеш мені їхати з тобою Стежками Мерців.

— Не згадуй лихого вголос! — мовив король. — Таку назву може мати не одна дорога. Проте я не сказав, що покличу тебе зі собою в котрусь із можливих доріг. На добраніч!

— Я не залишуся тут, аби чекати, доки всі повернуться і покличуть мене! — сказав Мері. — Я не залишуся, не залишуся.

І він без угаву повторював це сам собі, допоки, врешті-решт, заснув у наметі. А прокинувся від того, що його термосили.

— Вставай, вставай, пане гольбитло! — кричав йому якийсь чоловік, і Мері нарешті виринув із глибокого сну, сів і здивувався.

Довкола, здалося йому, було ще дуже темно.

— Що трапилося? — запитав гобіт.

— Тебе кличе король.

— Але Сонце ще не встало, чи не так?

— Не встало і не встане сьогодні, пане гольбитло. А може, й ніколи не встане, якщо поглянути на ці хмари. Проте час не стоїть на місці, навіть якщо Сонце зникло. Поквапся!

Сяк-так одягнувшись, Мері визирнув назовні. Світ поринав у темряву. Навіть повітря здавалося брунатним, а всі речі довкола були чорні чи сірі й не відкидали тіней; усюди панувала страхітлива тиша. Обрисів хмари не було видно, хіба десь далеко на заході, де найдовші щупальці непроникної пітьми продовжували сунути вперед, а крізь них прослизало мляве світло. Угорі завис важкий покров, похмурий і безформний, тож світло попід ним радше згасало, ніж наростало.

Мері побачив чимало людей, котрі стояли, дивилися догори і щось бурмотіли; обличчя їхні були сірі й сумні чи налякані. Тож гобіт подався до короля з понурим серцем. Гірґон, гонець із Ґондору, випередив його, а крім них, там був іще якийсь чоловік, схожий на Гірґона і так само вдягнутий, але нижчий і кремезніший за посланця. Коли Мері ввійшов, той саме бесідував із Теоденом.

— Цей морок суне з Мордору, володарю, — сказав чоловік. — Він з’явився минулого вечора, щойно зайшло сонце. З пагорбів, що у Східній Стороні твого королівства, я побачив, як морок піднімається і виповзає на небо, й цілу ніч, доки я їхав, він сунув позаду, ковтаючи зорі. Тепер ця велика хмара нависла понад усіма землями звідси аж до Гір Тіні, й вона дедалі темнішає. Війна вже розпочалася.

Якусь часину король сидів мовчки. І нарешті озвався:

— Тож ми таки дожили до цього — до величної битви нашого часу, в якій загине безліч усього доброго. Та принаймні вже не потрібно ховатися. Ми помчимо прямим шляхом, відкритою дорогою, що є духу. Збір розпочнемо негайно і не чекатимемо на тих, хто затримався. Чи достатньо запасів у Мінас-Тіріті? Бо якщо нам слід їхати якомога швидше, то в дорогу зі собою ми візьмемо зовсім небагато: лише стільки води та їжі, щоби мати сили для битви.

— У нас є величезні запаси, які ми віддавна поповнювали, — відповів Гірґон. — Тож можете мчати якомога швидше і майже порожнем!

— Отож, гукай герольдів, Еомере! — наказав Теоден. — Хай Вершники шикуються!

Еомер вийшов, і відразу ж у Схові заграли сурми, і з понизь їм відповіла безліч інших, але голоси їхні вже не здавалися Мері такими дзвінкими й хоробрими, як напередодні. У важкому повітрі вони звучали глухо та різко, звучали зловісно.

Тоді король звернувся до Мері.

— Я їду на війну, пане Меріадоку. Вже незабаром стану на ту дорогу. Тож звільняю тебе від служби, проте не від дружби. Ти житимеш тут і, якщо захочеш, служитимеш Володарці Еовин, яка правитиме народом замість мене.

— Але... але, володарю... — Мері затнувся. — Я запропонував тобі свій меч. Я не хочу розлучатися з тобою так, Королю Теодене. Усі мої друзі подалися на битву, і я не хочу осоромитися, залишившись тут.

— Ми їдемо на конях, високих і прудких, — відказав Теоден, — і, хоча серце в тебе велике, ти не впораєшся з такою твариною.

— Тоді прив’яжи мене до спини котрогось зі скакунів чи підвісь до стремена абощо... — наполіг Мері. — Доведеться довго бігти — то я бігтиму, якщо не зможу їхати верхи, навіть якщо дощенту зітру собі ноги і доберуся до Мінас-Тіріта за багато тижнів після вас.

Теоден усміхнувся.

— Що ж, коли так, то краще я вже везтиму тебе на Снігогриві,