Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
— Знаєш, — озвався Альбрич, заскреготавши зубами, — саме через тих вояків почалась пожежа. Морн вигнав їх із «Семи Щитів», але вони все одно напилися. І один із них, йдучи спати, кинув смолоскип біля клуні.
— Хтось постраждав? — спитав Роран.
— Та є кілька поранених. Гертруда допомогла їм, а ми хотіли домовитись із разаками про відшкодування збитків і покарання винного. Але вони чхати хотіли на наші вимоги… Вони навіть відмовились тримати солдатів у наметах.
— Тоді навіщо мені повертатись? — обережно спитав хлопець.
— Для молота й обценьків, — похмуро усміхнувся Альбрич. — Нам потрібна твоя допомога, аби знищити цих потвор.
— І ви робите це заради мене? — не йняв віри юнак.
— Не тільки, — озвався прибулець. — Тепер це справа кожного з нас. Одним словом, ходімо. Поговориш із батьком та рештою селян… Гадаю, тобі вже остогидло нидіти в цих проклятущих горах.
Роран довго думав, перш ніж погодитись. «Тепер уже нічого не зміниш, — міркував він, — а втекти я завжди встигну». Отож, він покликав коня, прив'язав свої торби до сідла й рушив слідом за Альбричем убік долини.
Наближаючись до Карвахола, обидва сповільнили ходу, ховаючись за деревами й кущами, аби добре розгледіти, що діється в селі. Прослизнувши за бочку для дощової води, Альбрич перевірив, чи все гаразд, а потім подав знак Роранові. Вони разом просувалися далі в тіні будинків, спостерігаючи за вояками. Діставшись Хорстової кузні, Альбрич прочинив одні з дверей, аби Роран міг непомітно провести коня.
Усередині майстерню освітлювала тільки одна свічка, відкидаючи химерний відблиск на обличчя людей, котрі скупчилися довкола. Серед них був Хорст, чия борода стирчала вперед, наче полиця. Поруч сиділи похмурі Делвін, Джедрик і Лоринг. Ще один гурт, що розташувався неподалік, складався переважно з молоді: Бальдор, троє синів Лоринга, Пар, син Квимбі й Нолфаврел, якому виповнилось тільки тринадцять років.
Коли Роран увійшов, усі присутні обернулися до нього.
— А-а-а, це ти, — загримів Хорст. — Таки повернувся? З тобою нічого не сталося на Хребті?
— Ні, мені пощастило, — відповів юнак.
— Тоді ми продовжимо, — повернувся до розмови старий.
— А про що йдеться? — перепитав Роран, прив'язуючи коня.
— Ми намагалися поговорити з цими разаками, — пояснив швець на ім'я Лоринг: його обличчя було схоже на пергамент, а з грудей зринало глухе хрипіння. — Але вони навіть слухати нас не стали. І взагалі, ці тварюки поводяться безжально й зневажливо, тому їм тут не місце.
— Не тварюки, — виправив Роран. — Осквернителі.
Обличчя всіх присутніх спохмурніли, й вони закивали на знак згоди.
— Справа в тому, — вів далі Делвін, — що зараз на кону життя кожного з нас. Якби вогонь поширився, загинули б десятки людей, а ті, хто врятувався, залишилися б просто неба. Саме тому ми вирішили прогнати разаків з Карвахола. То ти з нами, Роране?
— А якщо вони повернуться або ж пошлють за підмогою? — завагався юнак. — Ми не зможемо перемогти Імперію.
— Авжеж, ні, — озвався Хорст. — Але ми не можемо далі мовчати й дозволяти воїнам нищити нас і наші домівки. Чоловіки не повинні такого пробачати, тому ми мусимо завдати удару у відповідь.
Лоринг розреготався, закинувши голову так, що зуби зблиснули позолотою в полум'ї свічки.
— Спочатку ми збудуєм укріплення, — прошипів він зловтішно, — а потім будемо битися. Ми зробимо все, аби вони пошкодували, що колись поткнулись до Карвахола!
ПОМСТА
Після того як Роран пристав на їхній план, Хорст почав роздавати лопати, вила й ціпи — усе, що могло згодитися для того, аби вигнати разаків із селища.
Роран схопив був кайло, та потім відклав його вбік. І хоча він ніколи не любив розповідей Брома, одну з них — «Пісню Джеранда» — пам'ятав дуже добре. У ній ішлося про славного воїна, який викинув свій меч заради дружини й господарства. Та він усе одно не знав спокою, бо заздрісний лорд розпалив кровну ворожнечу з родиною Джеранда, що змусило його знову вбивати. Тільки тепер він бився не мечем, а звичайним молотом.
Підійшовши до стіни, Роран і собі взявся за молот з довгим руків'ям і круглим лезом на одному з кінців обуха. Він перекинув його з однієї руки в іншу й спитався в Хорста:
— А можна я цим скористаюся?
Хорст уважно глянув на інструмент, потім на Рорана й повагом відповів:
— Скористайся, але розумно. — Після цього він звернувся до решти присутніх: — Слухайте всі! Ми хочемо налякати чужинців, а не вбивати їх. Можете поламати їм кілька кісток, але їхні життя залиште їм. Утім, що б ви не робили, головне — не стовбичте на місці, а бийтесь! Не забувайте, що, попри наш із вами героїзм, нам протистоятимуть вимуштрувані воїни, а не звичайні селяни.
Коли загін було споряджено, всі покинули кузню й подалися через Карвахол до табору разаків. Усі воїни вже спали, окрім чотирьох вартових, які походжали собі між наметами. Неподалік випасалися коні разаків.
Хорст тихо наказав Альбричу й Делвіну знешкодити перших двох вартових, а Парі й Рорану — інших.
Затамувавши подих, Роран підкрадався до вояка. Його серце калатало, а руки від збудження тремтіли. Він сховався за рогом будинку, чекаючи на сигнал Хорста.
Аж раптом Хорст, ревучи, вистрибнув з укриття, а за ним і решта кинулась до наметів. Роран подався вперед і, піднявши свій молот, вгатив вартового. Той зойкнув, упустив свою алебарду й заточився від Роранового удару по ребрах та по спині. Коли хлопець знову замахнувся молотом, вояк з лементом кинувся навтьоки.
Знавіснілий Роран побіг за ним, безладно вигукуючи прокльони й сиплячи удари по найближчих наметах. Переляканого вояка, котрий випірнув був з-під вовняної завіси, він ударив по залізному шоломові, який загув, наче дзвін. Старий Лоринг позаду гоготав і улюлюкав, проштрикуючи своїми вилами вояків. Довкола знавісніло билися й борюкалися.
Озирнувшись, Роран помітив якогось здорованя, котрий намагався напнути тятиву лука. Він підскочив до нього й уперіщив молотом, розтрощивши зброю навпіл. Завивши, той дременув геть.
Нарешті й разаки вибралися зі свого намету. Тримаючи мечі в руках, вони з моторошним вереском кинулися на нападників. Перед тим як потвори почали атакувати, Бальдор відв'язав їхніх коней і пустив галопом прямо на них. Разаки розгубилися, відскочили вбік і, помітивши відсутність варти, вирішили й собі дременути.
Усе скінчилося так само швидко, як і почалося.
Довкола запанувала тиша. Роран, відсапуючись і стискаючи руків'я, попрямував повз повалені намети й розтрощену амуніцію до Хорста.
— Це була найкраща бійка в моєму житті, — посміхаючись, мовив той юнакові.
Поволі селище ожило, люди почали виходити з домівок, щоб з'ясувати причину нічного гармидеру. Роран стомлено
