Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Багаття жарко потріскувало, у великому казані, яким завідував Скеля, булькало вариво, на поліняччі танцювали вогнекузьки. Що кілька секунд хтось із обслуги запитував рогоїда, чи не готове рагу, інколи ще й жартома барабанячи по мисці. Той мовчки помішував страву. Усі знали, що ніхто не вмочить ложки, доки Скеля не проголосить, що їжа готова: кухар украй прискіпливо стежив за тим, щоби команда не харчувалася «чим попало».

У повітрі пахло киплячими галушками. Люди сміялися. Їхній «керманич» пережив смертну кару, а під час вилазки того дня жоден із мостонавідників не постраждав. В усіх був піднесений настрій.

За винятком Каладіна.

Бо тепер він збагнув. Зрозумів усю марність їхніх зусиль. Уторопав, чому Садеас не завдав собі клопоту офіційно підтвердити, що Прародитель бур виправдав підсудного. Той був мостонавідником, а це автоматично означало смертний вирок.

Каладін сподівався продемонструвати великому князю, що його команда діє ефективно та приносить користь. Мав надію довести, що вони заслуговують на підготовку та засоби захисту — щити й обладунки. Гадав, що коли вони діятимуть, як солдати, то їх, імовірно, і матимуть за них.

Але жоден із цих способів не спрацює. Мостонавідник, котрий вижив, — це, безсумнівно, поганий мостонавідник.

Його люди сміялися, насолоджуючись посиденьками біля багаття. Бо довіряли йому. Командиру вдалось неможливе — пережити великобурю. Пораненому, прив’язаному до стіни. Звичайно ж, тепер він явить ще одне чудо — цього разу для них. Вони були хороші хлопці, проте мислили як піхотні рядові. Віддалена перспектива нехай хвилює офіцерів і світлооких. Вони ж були ситі й веселі — і цього їм поки що вистачало.

Але не Каладінові.

Він-бо лице в лице зіштовхнувся з тим, кого залишив позаду. Із самим собою, яким перестав бути тієї ночі, коли вирішив не стрибати в прірву. З людиною із зацькованими очима, яка облишила надію, збайдужівши до всього. Із живим трупом.

«Я підведу їх», — подумалося йому.

Він не міг дозволити їм і далі бігати на вилазки та гинути один за одним. Але й альтернативи не бачив. Тож їхній сміх терзав йому душу.

Один із них, Мапа, підвівся та здійняв руки, просячи решту втихомиритись. Перший місяць уже зайшов, другий ще не з’явився, і його постать здебільшого освітлювало вогнище. У вишині мерехтіли розпорошені зорі. Кілька з них рухалися — крихітні світлові цяточки, як-от сліди від уколу шпильки, котрі пурхали туди-сюди, наче далекі світні комашки. Спрени зірок. Вони рідко траплялися.

Мапа був чолов’ягою з пласким обличчям, густою бородою та кущуватими бровами. Його прозвали так через родиму пляму на грудях, що, як він сам запевняв, була точною картою Алеткару, хоча Каладін так і не спромігся розгледіти жодної подібності.

Мапа відкашлявся:

— Це хороший вечір, особливий вечір і таке інше. До нас повернувся наш командир.

Дехто зі слухачів зааплодував. Каладін силкувався не виказувати, як паскудно було в нього на душі.

— Для нас доварюється смачна їжа, — повів далі оратор. Тоді зиркнув на рогоїда: — Адже так, Скеле?

— Доспіває, — відказав той, помішуючи.

— Ти впевнений? А то ми могли б іще раз змотатись на вилазку. Щоби дати тобі ще трішки часу — годинок п’ять-шість…

Кашовар люто зиркнув на нього. Обслуга засміялася. Дехто забрязкав ложками об миски. Мапа фиркнув від сміху, а тоді нахилився й видобув з-за каменя, де щойно сидів, загорнутий у папір пакунок, який кинув Скелі.

Від здивування той ледве зловив його, замалим не зронивши в казан.

— Це тобі від усіх нас, — мовив Мапа, дещо ніяковіючи, — за те, що кожного вечора готуєш для нас рагу. Не думай, ніби ми не помітили твоїх старань. Поки ми розважаємось, ти куховариш. І завжди насипаєш собі останньому. Тож ми тут дещо купили, щоб віддячити тобі.

Він витер носа рукавом, дещо зіпсувавши момент, і знову всівся на своє місце. Кілька ближніх мостонавідників поплескали його по спині, віддаючи належне таланту промовця.

Рогоїд розгорнув пакунок і довго вдивлявся у вміст. Каладін нахилився ближче, силкуючись побачити, що ж там усередині. Скеля простяг руку до подарунка й підніс його вище. Це виявилась складана небезпечна бритва з відшліфованої до сріблястого блиску сталі. Її вигострений край приховувало дерев’яне руків’я. Здоровань відвів лезо вбік та оглянув його.

— От висотнохворі дурні, — тихо видихнув він. — Яка ж красуня!

— Там ще й начищена металева пластина, — докинув Пійт. — Замість дзеркальця. А також мило та ремінь, щоби правити її.

На подив присутніх, у рогоїдових очах забриніли сльози. Кашовар відвернувся від казана, стискаючи в руці подарунки.

— Рагу готове, — кинув він.

І прожогом метнувся в казарму.

Мостонавідники принишкли.

— Прародителю бур, — мовив зрештою моложавий Данні, — гадаєте, це була гарна ідея? Ну, тобто, він розплакався й таке інше…

— Думаю, усе пройшло якнайкраще, — відповів Тефт. — Треба просто дати цьому гевалу час оговтатися.

— Вибачте, що нічого не підготували для вас, сер, — сказав Каладінові Мапа. — Ми ж не знали, що ви отямитесь…

— Усе гаразд, — заспокоїв той.

— Ну, то як, — мовив Шрамм, — хтось візьметься насипати це рагу, а чи всі ми сидітимемо тут голодними, чекаючи, доки воно згорить?

Данні зірвався на ноги й ухопив ополоника. Обслуга скупчилася довкола казана, штовхаючи один одного, доки той наповнював миски. Без Скелі на роздачі, котрий погримував на них і не давав пролазити без черги, зчинилася чимала колотнеча. Лише Сиґзіл не долучився до решти. Мовчазний темношкірий мостонавідник сидів трохи осторонь, і в його очах танцювали відблиски полум’я.

Каладін підвівся. Він був стривожений — власне, нажаханий — тим, що може знову стати колишнім горопахою. Людиною, котра махнула на все рукою, оскільки не бачить виходу. Тож вирішив підійти до Сиґзіла, щоб із кимось перемовитися словом. Цей порух потривожив Сил, котра чмихнула носом і з характерним дзижчанням пересіла йому на плече. Вона все ще зберігала подобу мерехтливого вогника, і тепер, на новому місці, дратувала його навіть сильніше. Але він мовчав. Якби та дізналася, що це докучає йому, то, ймовірно, лише розохотилася б. Урешті-решт вона й досі була спреном вітру.

Каладін підсів до Сиґзіла.

— Що, апетиту нема?

— Вони зголодніли дужче за мене, — відказав той. — Наскільки можна виснувати з попередніх вечорів, після того, як усі понаповнюють миски, рагу вистачить і мені.

Каладін кивнув:

— Я оцінив твій аналіз ситуації під