Бісова душа, або Заклятий скарб - Володимир Костянтинович Пузій

Порожні, як і Андрієва дурна макітра.

— Ані руш, — проронив він. І несподівано для себе додав: — Будь ласка.

Вона легесенько стенула плечима:

— Не рухаюся. Щось не так?

Він не відповів, замість цього тричі перехрестив її. Вона, широко розкривши очі, з цікавістю споглядала за процедурою.

Очі… Як там у пісні?

Ой ви очі-оченята, зіроньки ясненькі!

Виглядайте-угадайте, де ж то мій миленький!

Чи —

Твої очі — як криниця!

Дай, зорю, води напиться!

І ще — якщо до цієї миті він вважав вислови на зразок «втонути в її очах» виключно поетичними викрутасами, то тепер розумів, що це, Боже ж мій, свята правда! Бо — тонув, і не чекав ані пощади, ані спасіння.

Згадалося —

Берегине, берегине!

Як побачу, серце гине!

І — наче водою холодною обдало (не даремно тонув!): що дозволяєш собі, старий дурню?! Ти хоч зрозумів, хто вона така?

«Нечисть, — казав Світайло, — животворного хреста не завжди боїться, як у народі зазвичай вважається. Інакше надто просто було б їх знищити.

Є й інші прикмети, за якими можна нечисть упізнати. От, наприклад, якщо набуде вона людської подоби, то і буде в усьому на людину схожа. За винятком одного: пупка не знайдеш, скільки не шукай. Бо їх не жінка народжувала, а приходять вони, з Яв’ю розпрощавшись, через Нав, де колишні тілесні шати скидають і в нові вбираються».

Ну, з одягом у цієї негусто, прямо скажемо. І волосся, яким би довгим не було, приховує далеко не все — а точніше, майже нічого. Сніжно-білу шкіру на животі, наприклад, видно навіть звідси. Вона гладенька і рівна, без зморщок, без складок. Узагалі без нічого.

Ця жінка не була народжена на світ.

«Та й не жінка се взагалі, — люто виправив себе Андрій. — Не жінка — берегиня! Душогубиця».

Він знав про схожих на неї не багато, але достатньо, аби не сумніватися в її зловредній природі і вбивчих чарах. Невпокоєні душі іноді перетворювалися у Вирії на голих чи напіводягнених довговолосих дівиць, що жили біля річок або у полях, а бувало — й у лісах. Їх називали по-різному: мавками, нявками, русалками, але насамперед — берегинями. За одними повір’ями, вони охороняли (берегли) скарби чи якісь особливі чародійські місцини, за іншими — жили біля берегів річок. І майже завжди — занапащували безсмертні душі парубків чи молодиць: затягали на дно, лоскотанням доводили до смерті…

У Вирії їм відводилося не більше року. Здавна, ще до хрещення Русі, знаючі люди запровадили звичай, який тепер називають Русалчиним тижнем, чи Русалчиними проводами. У ці дні живі наче заново ховають русалок, таким чином даючи їм можливість удруге вирушити у Нав, а звідти — Божим шляхом за виднокрай.

Але, хоча щороку колишні берегині повністю розутілювалися, поступово на їхнє місце приходили нові. Такий виходив коловорот душ у природі…

— Як на мене, ти мав би бути сміливішим, — сказала нічна гостя. — Чого мовчиш?

— Розмірковую, як чимшвидше відправити тебе на той світ, — навмисне грубо відповів Андрій.

— Ми вже на тому світі. Дивно… Ти навіть не цікавишся, чому я прийшла. Зазвичай питають.

— Ні до чого. І без того зрозуміло, що саме змушує таких, як ти, приходити до людей.

Вона злегка хитнула головою, і він мимоволі здивувався: вона так була не схожа на тих жінок, яких йому довелося бачити за довге життя. Вона була наче порцелянова, наче дмухнеш — розіб’ється на тисячу уламків.

— І що ж саме?

— А то не знаєш?

Вона сумно посміхнулася краєчком тонких губ:

— Знаю. Мені пояснили. Гадаєш, тому такі, як я, і приходять до живих?

— Хіба ні?

— Інші — можливо. Особливо ті, що заморочені й забули, ким були і ким стали. А мені — немає потреби. Що візьмеш з тебе, козаче? Та й чого я потребую? Раніше потрібні мені були гроші, аби сім’ю прогодувати, матір та сина з донькою. А тепер, навіть якщо насиплеш ти мені щедрою рукою жменю червінців, — куди діну їх, на що витрачу? І плаття мені не потрібні — тут холодно, козаче, завжди дуже холодно, але жодна шуба не допоможе зігрітися і полум’я не обпече мене. Тільки одне… але ти… ні, не має значення.

— То навіщо прийшла? Може, хочеш, аби впокоїв?

— А ти б не відмовився! По очах бачу, що ні! Я, знаєш, теж… Та це тобі не під силу. Наді мною є влада, яку ти не зламаєш. А прийшла я…

Вона не договорила.

— Матусю, — тихесенько прошепотіли у Андрія за спиною. — Матусю!!! Ти повернулася!

Звичайно, це був Миколка — хто ж іще! Хлопця, певно, розбудила розмова Андрія з берегинею, і спросоння малий прийняв її за матір. І щодуху кинувся до неї обніматися, чого в жодному разі не можна було допустити!

Не обертаючись, Ярчук простягнув ліву руку:

— Стій! Ані руш, чуєш!

Андрій не розрахував, і Миколка від сильного стусана полетів на землю. Поряд із ним уже завмер вовкулак, готовий на все.

— Пусти мене до неї! — закричав Миколка. Він скочив, стискаючи маленькі замурзані кулачки, і був зараз страшніший за будь-якого Андрієвого противника, з яким козакові досі доводилося стикатися. До того ж на нього Ярчук ніколи б не підняв руки, у нього взагалі не було зброї, якою можна боротися із цим.

Зброя була у неї.

— Зупинись, будь ласка, — сказала вона. — Ти помиляєшся, хлопчику. Я не твоя матуся.

І тоді миттєво все змінилося. Похитнувшись, наче підстрелений, Миколка прошепотів: «Матусенько!..» — і втратив свідомість. Степан, обережно схилившись над ним, почав лизати хлопчикове обличчя довгим вовчим язиком.

— Чому ти не обманула його? — спитав Андрій. — Це було б тобі на користь. Ти могла б…

— Я обманула, — просто відповіла вона.

* * *

— Відійдіть кудись подалі, — прошепотів Степан. — Краще — аби звідси вас не було видно. А то коли оговтається, щоб гірше не стало.

«Куди вже гірше», — похмуро подумав Андрій, але підкорився. Він знаком наказав берегині йти за ним у ярок, де Миколка не помітив би їх із табора.

Спустившись, майже збігши крутим схилом, він зупинився і пошукав поглядом місце, де можна б сісти. Розмова, здається, буде довгою і не з приємних, і Андрій не збирався впродовж неї по-дурному переминатися з ноги на ногу.

— Ти б хоч накинула щось на плечі, — стримано проказав він берегині. І, знявши з себе, подав їй жупан. Та прийняла, хоча видно було, що тільки через Андрія, задля його спокою.

Коли брала, руки їхні випадково зустрілися, і Ярчук смикнувся — надто холодними виявилися її тонкі білі