Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Чому його так розсердила думка про те, що батько може виторгувати їм безпеку в обмін на більшу частину сфер? Так, якщо це станеться, решти грошей не вистачить, щоби відправити його до Харбранта. Але ж він уже вирішив стати солдатом. Тож різниці не було. Чи була?
«Я з дня на день завербуюся в армію, — подумав Кел. — Я втечу з дому. Я…»
І раптом ця мрія — цей план — здалися невимовно дитячими. Вони належали хлопчиську, котрого годують здобреною фруктами їжею та заслужено відсилають на кухню, доки дорослі обговорюють важливі справи. А думка про те, що тепер він не вчитиметься на лікаря, уперше сповнила його серце жалем.
Двері з ляскотом відчинилися, і на кухню неквапливо увійшов син Рошона, Ріллір, теревенячи з кимось позаду себе:
— …не знаю, чому батько наполягає, щоби тут увесь час було так похмуро. Каганці у коридорах? Чи ж буває щось провінційніше? Йому б аж ніяк не завадило, якби він послухав мене, і ми разок-другий гайнули на полювання. Адже від нидіння в цій глушині можна б мати й сякий-такий зиск.
Ріллір розгледів у ніші Кела, але не спинив на ньому погляду, — так відзначають про себе присутність ослінчика чи полички для вина: бачити — бачать, а помічати не помічають.
Але хлопцеві очі вп’ялися в ту, котра йшла слідом. У доньку Вістіова. Ларал.
Скільки ж усього змінилося! Чимало води спливло, однак її вигляд розвередив старі почуття. Сорому, хвилювання. Чи знає вона, що Келові батьки сподівались одружити його з нею? Усього лише забачивши її знову, він ледь не цілковито знітився. Але ні. Ліріну ставало сили дивитися в очі Рошонові. І йому не забракне — з Ларал.
Кел підвівся й кивнув їй. Та кинула на нього швидкий погляд, трохи зашарілася й попрямувала далі, тягнучи на буксирі стару няньку — дуенью.
Куди поділася Ларал, яку він знав? Та дівчинка з розпущеним золотаво-чорним волоссям, яка любила лазити по скелях і гасати полями? Тепер її стан обтягувала стильна сукня з глянсуватого жовтого шовку — за модою світлооких жінок, — а біляві пасма акуратно прибраного волосся були старанно зафарбовані чорним. Ліву руку вкривав рукав скромності. Стало видно, що вона — світлоока.
Багатство Вістіова — чи те, що залишилося від нього — дісталося Ларал. А коли Рошон отримав владу над Гартстоуном, із пожалуванням маєтку й прилеглих земель, великий князь Садеас призначив їй посаг як компенсацію.
— Гей, ти, — звернувся Ріллір до Кела, киваючи і по-міському м’яко вимовляючи слова, — будь хорошим хлопчиком і принеси нам повечеряти. Ми влаштуємося тут, у ніші.
— Я не кухарчук.
— То й що?
Кел зчервонівся.
— Якщо ти сподіваєшся на чайові чи щось на зразок цього лише за те, що подаси на стіл…
— Я не… Тобто… — він глянув на стару знайому. — Скажи йому, Ларал.
Та відвела очі.
— Ворушися, хлопче, — промовила вона. — Роби, що велять. Ми голодні.
Кел витріщився на неї, відкривши рота, і його обличчя з червоного стало багряним.
— Я… не збираюся нічого вам приносити! — заледве видобув він. — Не стану, хоч би скільки сфер ти обіцяв! Я не хлопчик на побігеньках, а хірург.
— А-а, то ти — син отого…
— Так і є, — підтвердив Кел, зчудувавшись, якою гордістю сповнився від цих слів. — І тобі, Рілліре Рошон, не залякати мене. Як і мій батько не боїться твого.
«Щоправда, зараз вони домовляються…»
— Він не казав, що ти такий кумедний, — мовив той, притуляючись до стіни. Здавалось, він років на десять старший за Кела, а не всього на якихось два. — То ти гадаєш, що принести людині поїсти — принизливо? Мовляв, куди там кухонній прислузі до тебе — аж цілого живоріза…
— Я такого не казав. Просто це не моє Покликання.
— А яке ж у тебе Покликання?
— Робити хворих здоровими.
— Якщо не їстиму, я неминуче захворію. Тож хіба не можна вважати твоїм обов’язком турботу про моє харчування?
Кел насупився:
— Це… ну… це зовсім не одне й те ж.
— А мені здається, що дуже схоже.
— Слухай, чому б тобі самому не піти й не принести їжі?
— Бо це не моє Покликання.
— А яке ж тоді в тебе Покликання? — парирував Кел, обертаючи Ріллірові слова проти нього самого.
— Я — спадкоємець градоправителя, — відказав той. — І мій обов’язок — давати прочухана. Пильнувати, щоби робота виконувалась вчасно, а люди не били байдиків. З огляду на це, я й доручаю важливі завдання темнооким ледарям, щоби ті приносили користь.
Кел не знав, що заперечити, і це його бісило.
— Диви, як тужаться його маленькі мізки, — звернувся Ріллір до Ларал. — Немов згасаюче багаття: дрова вже вигоріли, а дим ще валить. О, глянь, обличчя розпеклося до червоного.
— Рілліре, будь ласка, — сказала дівчина, торкаючись рукою його передпліччя.
Той глянув на неї й закотив очі:
— Ти, серденько, така ж провінціалка, як подекуди й мій батько.
Він випростався і з виразом покірності повів її мимо ніші вглиб кухні.
Кел так важко гупнувся на лаву, що ледь не набив синців на ногах. Кухарчук приніс очікувану порцію частування й поставив на стіл, але це лише нагадало хлопцеві, що його мають за дитину. Тож він не став їсти. Просто сидів і дивився на тарілку, доки на кухню нарешті не зайшов батько. Ріллір із Ларал до того часу пішли.
Лірін підійшов до ніші й глянув на Кела:
— Ти не поїв?
Той похитав головою.
— А слід було б. Це ж безкоштовно. Ходімо.
Вони мовчки вийшли з будинку в нічну темряву. Карета чекала на них, і за мить Кел знову сидів навпроти батька. Кучер заліз на козли, змусивши колимагу здригнутись, і від помаху його батога коні рвонули з місця.
— Я хочу стати лікарем, — ні з того ні з сього випалив Кел.
Приховане сутінками обличчя батька лишилося непроникним. Але коли той заговорив, у його голосі почулося замішання:
— Я знаю, сину.
— Ні. Я дійсно хочу бути хірургом. Я не втікатиму з дому, щоби вирушити на війну.
У пітьмі запала мовчанка.
— То ти подумував про це? — зрештою спитав Лірін.
— Так, — зізнався Кел. — І це було хлоп’яцтвом. Але тепер я вирішив,