Ерагон - Крістофер Паоліні

Ерагон упав на землю. Він тремтів, на його чолі виступив піт, а долоні стали липкими. Старий допоміг Ерагонові підвестися, подавши йому руку:

— Ти виглядаєш так, наче хворий. З тобою все гаразд?

Сяк-так оговтавшись, Ерагон ствердно кивнув. Він кліпав очима, роззираючись довкола:

— У мене просто запаморочилось у голові… але це вже минуло. Дивно, я не знаю, що це було.

— Усе буде добре, — сказав Бром, — але зараз тобі краще піти додому.

«Так, мені треба додому! — подумав парубок. — Я мушу бути на фермі раніше за них!» А вголос він мовив:

— Гадаю, ви маєте рацію. Я, мабуть, трохи занедужав.

— У такому разі, рідна домівка — це найкраще, що може для тебе бути. Звісно, йти туди далеченько, але коли дістанешся, то почуватимешся значно ліпше. Давай я проведу тебе до шляху.

Ерагон не заперечував, тож Бром узяв його під руку, й вони обидва пішли. Якийсь час було чутно лише порипування снігу під Бромовою палицею.

— Чому ви мене розшукували? — нарешті спитав Ерагон.

Бром знизав плечима:

— Просто цікаво. Я дізнався, що ти тут, тож вирішив спитати, чи ти бува не згадав імені того торговця?..

«Якого торговця? Про що це він?» — Ерагон не зумів приховати своєї розгубленості й озвався якось невпевнено:

— Ні, не згадав.

Бром скрушно зітхнув, ніби пересвідчившись у тому, що він заздалегідь і так знав, і почухав свого орлиного носа:

— Ну, то коли згадаєш, обов’язково перекажи мені. Дуже вже мене зацікавив отой твій торговець, що стільки всього знає про драконів.

Ерагон неуважно кивнув. Після того вони мовчки вийшли на шлях.

— Біжи додому, — сказав Бром. — Не думаю, що тобі слід затримуватися десь по дорозі.

І подав на прощання правицю.

Ерагон потиснув старому руку, але при тому якось зачепився краєм рукавички, і вона злетіла з долоні, впавши на сніг. Покректуючи, старий підняв її.

— Я такий незграбний, — почав був він, подаючи рукавичку юнакові. Та коли Ерагон її брав, цупкі Бромові пальці вчепилися в його долоню й різко вивернули догори. На мить промайнула срібляста мітка. Бром зблиснув очима, але Ерагон уже висмикнув руку й одягнув рукавичку.

— Бувайте здорові, — з притиском сказав парубок і подався, нарешті, геть. Він чув, як за його спиною Бром насвистує веселу пісеньку.

Доленосний політ

Ерагон мчав додому так, що йому аж паморочилося в голові. Він біг щодуху, не зупиняючись навіть годі, коли груди стискало від браку повітря. Несучись обмерзлим шляхом, парубок намагався подумки покликати Сапфіру, але та була надто далеко для контакту. Він думав про те, що сказати Герроу. Вибору не було, і йому вже час знати про дракона.

Коли юнак нарешті дістався додому, він ледь переводив подих, а його серце скажено калатало. Герроу порався біля стайні. «Сказати йому просто зараз? — подумав Ерагон. — Та ні, він не повірить, аж доки сам не побачить дракона. Тож зробимо інакше». Юнак крадькома обійшов ферму й чкурнув до лісу. «Сапфіро!» — подумки кликав він на ходу.

«Я йду!» — тривожно пролунала ледь чутна відповідь. Невдовзі по тому почулися помахи важких крил, і ось уже дракон став перед Ерагоном. «Що сталося?» — спитав він.

Юнак торкнувся дружнього плеча й заплющив очі. Сяк-так заспокоївшись, він коротко розповів про те, що трапилось. При згадці про чужинців Сапфіра раптом відсахнулась, позадкувала й, голосно заревівши, хльоснула хвостом над головою в Ерагона. Парубок ледь устиг пригнутися, помітивши, як хвіст одним махом зніс сніговий замет. Жах і спрага крові хвилями вирували довкола дракона. «Вогонь! Смерть! Вороги! Убивці!» — вчувалося юнакові.

«Та що з тобою?», — якомога лагідніше спитав був Ерагон, але наштовхнувся на глуху стіну нерозуміння, крізь яку годі було пробитися його думкам. Сапфіра знову заревіла, встромивши кігті в землю й видираючи мерзлі грудки.

— Припини! — не витримав юнак. — Герроу почує!

«Клятви порушено, душі загублено, яйця розтрощено! — не вгавав розлючений дракон. — Усюди кров. Убивці!»

У розпачі Ерагон перестав дослухатися до виру її почуттів, слідкуючи тільки за небезпечним хвостом. Коли той знову пролетів над його головою, він кинувся до дракона й, підстрибнувши, вчепився за один із його шипів. Підтягнувшись, парубок виліз верхи й вмостився в западині на шиї, відчайдушно намагаючись втриматися під час чергового нападу люті.

— Та годі вже, Сапфіро! — несамовито закричав він.

Почувши ці слова, та припинила ревіти. Юнак, як міг, заспокоював розлюченого дракона. Раптом Сапфіра присіла, звівши крила, відштовхнулася від землі, й за мить вони вже були в повітрі.

Від несподіванки Ерагон аж скрикнув. Він побачив, як земля пірнула вниз, і вони злетіли над деревами. Сила повітря перекидала його з боку на бік, забиваючи памороки. Але Сапфіра не звернула на його крик уваги, вона летіла вбік Хребта. Краєм ока парубок помітив далеко знизу рідну ферму й річку Анору. Він зіщулився від страху й міцніше вчепився в драконову шию, ледь стримуючи нудоту, яка підступила до горла, коли Сапфіра зненацька піднімалася вище. Нарешті вона вирівняла свій лет, і хлопець спробував роззирнутися навсібіч.

Повітря було таке холодне, що вії вкрилися памороззю. Із неймовірною швидкістю вони долетіли до гір, що зазвичай здавалися такими далекими. Згори тутешні вершини були схожі на велетенські ікла, що тільки й чекали, аби дрібно пошматувати свою жертву. Сапфіра несподівано схилилася набік, і. Ерагон посунувся у своєму сідлі, ледь не зірвавшись униз.

Притиснувши голову до драконового тіла, парубок подумки благав: «Нам треба вертатися. Ті чужинці ось-ось прийдуть на ферму. Треба попередити Герроу. Мерщій назад!». Але Сапфіра не озивалась. Ерагон відчайдушно намагався пробитись до її розуму, та щоразу натикався на стіну ненависті й жаху. Утім, парубок не здавався. Він бився об цю стіну ще й іще, намагаючись змусити дракона повернутись, та все було марно.

Невдовзі довкола вже височіли суцільні гори, що здіймалися білими мурами, над якими де-не-де стриміли сірі гранітні скелі. Блакитні льодовики, застиглі між ними, здавалися мертвими ріками. Унизу було видно глибокі ущелини, а десь іздалеку лунали стривожені крики птахів, що помітили Сапфіру. Зграйка диких кіз урозсип кинулась навтьоки скелястими виступами.

Різкі повітряні вихри, що вирували довкола Сапфіриних крил, безжально тріпали Ерагонове тіло, а коли дракон повертав шию, хлопця кидало з боку на бік. Тим часом дракон, здавалося, не відчував утоми, збираючись летіти цілу ніч. Та невдовзі, коли почало вже сутеніти, Сапфіра рвучко, ніби пірнаючи, стала знижуватись.

Ерагон глянув уперед. Він помітив, що вони летять прямо на невеличку галявину в межигір’ї. Опускаючись широкими колами, Сапфіра сповільнювала рух доти, доки нарешті не